Червень 26, 2016

Один із феноменів національно-визвольної боротьби середини минулого століття, зокрема в Західній Україні — масова участь у русі опору жiнок- українок, в основному молодих. В історії інших народів теж не бракувало відважних воїнів у спідницях, починаючи від легендарних амазонок та Жанни д’Арк. Проте юні українки, котрі виконували завдання ОУН-УПА, на п’єдесталі світового воєнізованого жіноцтва посідають особливе місце.

Більшість із них, на противагу тупому фанатизму та безшабашній сміливості, були добрими, ніжними, щирими мрійницями. І водночас непохитними в усьому, що стосувалося державницької ідеї і національної гідності, пам’ятаючи про це і в безвиході оточеної енкаведистами криївки, і в безкінечності сталінських таборів.

Чоловіків, котрі воювали зі зброєю в руках, полягло дуже багато. Жінки рідше перебували під кулями, однак вони несли не менший тягар. І невідомо, хто більше ризикував: той, хто стояв проти ворога віч-на-віч, чи той, хто збирав по селах продовольство та одяг, медикаменти, готував їжу і носив у ліс, наражаючи на небезпеку свою сім’ю. Ці жінки — чистіші душами, їм майже не відоме почуття меркантилізму. Зате за силою духу вони нічим не поступалися чоловікам.

До ролі жіноцтва в боротьбі звернулась Марта N. (письменницький псевдонім героїні УПА Галини Савицької-Голойади). Вона писала: «Українські жінки були такими ж сміливими на полі битви, як і чоловіки. Жінка в українському підпіллі завжди героїчно трималась на більшовицьких чи польських допитах не викриваючи ні секретів, ні сусідів, гордо дивлячись в очі смерті.»

Про високу свідомість української жінки говорять такі рядки листа однієї повстанки: «В час війни жінки повинні робити такі речі, про які навіть не задумувались у мирний час. Ми всі повинні вижити.» 2

Переважно жінки в УПА були зв’язковими, розвідницями, пропагандистами, медсестрами, завідували підпільними медпунктами.

Молоді дівчата часто вели пропагандистську роботу, а саме поширювали політичну літературу того часу – видання для молоді. Це були журнали «На чатах», «За волю України», серійні видання «Слідами героїв». Всі вони мали на меті розбудити національну свідомість, відродити національну ідею, не залишати молодь байдужою та приєднуватись до визвольної боротьби.

Медична і санітарна служба в УПА, як і в кожній армії, відігравала дуже важливу роль. Її добре організована діяльність впливала великою мірою на моральний стан воїна. Допомогу надавав Український Червоний Хрест (УЧХ), що брав опіку над важко пораненими вояками. До роботи тут залучалися жінки. Вони проходили спеціальні курси підготовки медсестер.

Сотник В. Ніковський згадує про шпитальну й курси санітарок у Степанському районі: «Загальний нагляд над шпиталем мав лікар-хірург «Еней». Безпосереднім керівником шпиталю й курсу медсестер була подруга «Уляна» з УЧХ. Мені здається, це були вищі центральні курси для цілої Волині. Вони тривали 6 місяців. Курсанток було приблизно 100.»

Звідси ми бачимо, що дівчат, охочих допомогти в боротьбі, було багато. Всі вони проходили належну підготовку і, ставши медсестрами підпілля, врятували життя не одного бійця.

Сотник М.Грабенко, поранений у сутичці з більшовиками, так описує своє лікування: «Наприкінці листопада я був поранений і мене залишили на хуторі за Горинню, десь біля Студеня. Там було багато ранених і хворих під опікою двох санітарок. Вони були дуже людяними і старались не тільки лікувати кожного пацієнта, але й піддержати його морально.»

Зі спогадів видно, що допомога жінок була надзвичайно важливою: крім того, що вони повертали у життя вояків, вони ще й відновлювали їх моральний стан, підіймали бойовий дух.

В. Новак (псевдо «Крилатий») згадує про медичну службу в ВО УПА «Турів»: «Містечко Колки стало важливим осередком повстанського руху. В містечку 3 діяли дві школи медсестер УЧХ. З організаторів жіноцтва пригадую «Вишню», «Бурю» і «Зірку». Були кращими лікарями на всю військову округу.»

Кожна медсестра була ознайомлена з усіма видами діяльності, а тому мала широку кваліфікацію, лікувала людей з різними видами хвороб чи поранень.

Прикладом героїчної дівчини, яка була повністю віддана своєму обов’язку стала Омельчук Ганна-Мама – народилася в 1876 році в с.Романів біля Луцька, проживала в с. Старосілля Колківського району (Волинь). Виховала двох дітей, членів ОУН. В часи виникнення Колківської повстанської республіки (квітень – листопад 1943 року) стала працювати медсестрою в підпільному шпиталі у райцентрі Колки. Під час нападу 1 листопада 1943 року польської поліції і німецьких військ Ганна рятувала важкопоранених повстанців у шпиталі села Старосілля, який підпалили нападники. Ганна не залишила поранених і намагалася врятувати їх, виставивши біле полотнище. Німці і поляки вогонь не припинили, медсестра і 25 повстанців згоріли живцем.

Тут також необхідно згадати про велику дочку України, яка не лише не втратила духу й сміливості, а зуміла розважити, надихнути своєю надією інших, була до кінця своїх днів героїнею у боротьбі за волю. Це Харитя Кононенко. В силу багатьох обставин в молодому віці переїжджає до Канади. Там засновує Союз українок Канади. У 1940-х переїжджає до Галичини, потім – до Рівного. Тут вона розгорнула активну діяльність в спілці УЧХ. Після того, як УЧХ був заборонений німцями, Харитя очолює організацію Жіноча служба України, працює у відділі охорони здоров’я та відділі суспільної опіки, підтримує міцні зв’язки з УПА, організовує й передає медикаменти, залучає до роботи велику кількість дівчат.

Щодо Жіночої служби України. Була створена на національно-патріотичних засадах. Діяльність жіночих об’єднань спрямовувалась у першу чергу на соціальне сприяння хворим та убогим, проблеми харчування дітей у дитячих садках і школах, поміч переселенцям та втікачам, проведення культурно-просвітницьких заходів через курси неписьменних. З початком війни при жіночих секціях створювались санітарні, господарсько-адміністративні, секретарські курси.

7 липня 1941 р. у Львові відбулася установча нарада групи українських жінок, на якій розглянуто питання участі жінок у громадському житті, визначено організаційні форми та зміст діяльності жіночих організацій: а) допомоги колишнім полоненим; б) допомоги бездомним і дітям та ін.

Уже в перші дні діяльності Жіноча служба України зуміла відкрити 6 закладів опіки для дітей віком до 14 років, батьки яких були не в змозі піклуватися про своїх дітей. У так званих напівоселях діти отримали можливість харчуватися (обідати) та отримувати медичну допомогу.

Жіноча служба України підтримувала міцні зв’язки з УПА. Допомагала в лікуванні, постачанні медикаментів та продовольства повстанцям.

Донесення, документи підпілля – все свідчить про збільшення ролі жінки у визвольному русі, особливо в 1944-1945 рр.

Призов великої кількості жінок в ряди підпілля був прийнятий за наказом Українського національного повстанського керівництва. Спочатку жінок залучали до економічної праці. Наказ, датований 14 серпня 1944р. так розкривав роль жінки: «По-швидше організувати систему комунікацій з підрайонними загонами. Кожна лінія повинна складатись з чотирьох дівчат: одна з району та три з підрайонів». З жовтня 1944р. надавались точні інструкції щодо розширення так званої «жіночої сітки». Ця розширена сітка повинна була залучити надійних жінок до таємної роботи: підтримання зв’язку для підпільного транспортування по таємним маршрутам, шпіонаж, спеціальні загони для медичного обслуговування, забезпечення продовольством.

В липні 1945 р. органи НКВС регулярно повідомляли про озброєні загони, які складались майже повністю із молодих дівчат.

Як бачимо, в лавах УПА було багато жінок, котрі також брали участь в бойових діях, не обмежуючись лише розвідництвом, друкарством та передачею інформації.

В середині 1944р. бригаденфюрер Бреннер писав німецьким офіцерам: «УПА призупинила всі атаки на німецькі армії. Вона систематично відправляє розвідників на зайняту ворогом територію, в основному – це молоді жінки.»

До березня 1945р. ряди ОУН-УПА перейшли від відносно слабкої опори на жінок до цілком повної залежності від них фактично в кожному виді підпільної діяльності. Наведемо один приклад: з 20 лютого по 24 березня 1945р. місцеві органи НКВС арештували 115 членів підпілля в Лопатинському районі. 25 з них вели підпільну роботу в районі. Більшість цих секретних агентів-повстанців становили жінки.

Основу УПА становили переважно молоді люди. Проте всі вони добре розуміли, що справа, якою займаються, — дуже серйозна, підпілля супроводжувалося суцільною небезпекою, тому особисте життя відходило на другий план, бо на першому завжди стояла праця для України. В історії, мабуть, важко знайти приклади такої масової жіночої жертовності. Любов, створення сім’ї, народження дітей дівчата відкладали на потім. Життя, звісно, інколи коригувало ці установки. У підпіллі також утворювалися сім’ї, з’являлися на світ повстанські діти, однак коли поставала дилема — особисте щастя чи інтереси нації — майже завжди вибір відбувався на користь України. Це ідеал, яким не можна було маніпулювати: сім’я, дитина не ставали аргументами зради національної ідеї, задля торжества якої вступали в УПА. Діти, чиї батьки загинули в підпіллі, ставши дорослими, зрозуміли вчинки своїх тат та мам і гордилися ними. Завдяки мужній поведінці передусім жінок і збереглися здорові клітини української нації.

Без материнської ласки залишалися й діти, батьки яких на довгі роки потрапили за грати чи колючий дріт.

За спогадами провідниці жiнок-повстанцiв Станіславщини, тоді 20-річної Марії Скрентович-Лаврів (псевдо Звенислава), через рік перебування засуджених українок у заполярному воркутинському таборі його начальник, якого каторжанки прозвали «Чорним ужасом», привселюдно заявив, що бандерівки — найчесніші і найпорядніші з-поміж усіх бранок. На це звертали увагу і численні комісії, які проводили перевірки у бараках. Українські дівчата відзначалися чистотою, акуратністю, дружністю і моральністю поведінки».

Були жінки, які постійно перебували в бункерах зі своїми шлюбними чоловіками, як, приміром, Антоніна Король — дружина відомого командира 6 УПА, інтелектуальної і вольової людини Ярослава Мельника (псевдо Роберт). Він якось зайшов на її подвір’я у селі Войнилів і попросив напитися води. Антоніна тоді не знала, що Ярослав перебуває в УПА і посідає там чільне місце.

Якось на залізничній станції до неї підійшло кілька незнайомців і попросили надати допомогу важкопораненому. Так Антоніна потрапила у ліс і з підпілля більше не виходила, бо в тій партизанській групі, як з’ясувалося, командиром був її коханий Ярослав. В них народилися близнята — хлопчик і дівчинка. Розуміючи, що рано чи пізно вона з чоловіком загине, Антоніна, переодягнувшись у селянський одяг, спершу спробувала передати сина своїм родичам, однак хлопчик по дорозі помер від виснаження. Більше пощастило з донькою, яку вдалося переправити в село. Вона виросла і ніколи більше не бачила батька і матір: обоє загинули в бункері.

Схожа трагедія сталася з іншим провідником УПА — полковником Громом (псевдо Миколи Твердохліба), котрий разом з дружиною Ольгою Герасимович застрелився в оточеному бункері. Їм ще раніше гарантували життя і зустріч з маленьким сином Яремою в обмін на припинення опору. Однак здаватися на милість ворога вони вважали кроком, неможливим за будь-яких обставин. Чи не надто висока ціна за ідею?

Доля більшості повстанок складалась, на жаль, трагічно. Небагатьом вдалося встояти в цій визвольній боротьбі.

Горобець Ольга – народилася в 1922 році в м.Коломия на Станіславщині в родині судді, закінчила гімназію. Арештована німецьким гестапо за членство в УПА 5 лютого 1942 року, пройшла тюрми Коломиї, Чорткова, концтабори Майданек і Бухенвальд. Померла після звільнення в травні 1945 по дорозі додому.

Яка важка доля і наскільки сильна жіноча воля. Ольга пережила всі жахіття тюрем і концтаборів. Але сили її покинули на шляху до очікуваної волі.

В УПА жінок уберігали від участі у бойових діях. Вони виконували лише допоміжні функції. За зброю їм доводилося братися лише у виняткових випадках: відстрілюючись від переслідувачів чи приставляючи пістолет до скроні, аби не потрапити в полон.

Кришталович Оля (“Гай”) – Народилася 1924 року в с.Чабарівка на Гусятинщині, в національно-свідомій українській селянській сім’ї. За підтримку сільського підпілля ОУН, участь у ньому дітей батьки Олі в 1946 році були вивезені на Далекий Схід. Брат Олі Омелян загинув у рядах УПА. Оля 16-річною вступає в ОУН, де дістає високий духовний гарт. Під час німецької окупації закінчує курси медсестер, активно працює по збору медикаментів, продуктів, виконує важливі завдання повітового проводу. З початком радянської окупації забезпечує зв’язок між районним та повітовим проводами ОУН, в час арешту намагається втекти, пораненою потрапляє в Гусятинську р-ну лікарню, де її під наглядом лікують. Втікає і повністю поринає в підпільну роботу, виконуючи функції розвідниці, пропагандистки, медсестри, зв’язкової. 19 листопада 1947 внаслідок зради Оля (“Гай”) і ще двоє повстанців (“Орел”-Михайло Ухач з Копичинець та “Наливайко”-Петро Стадник з с.Оришківці) потрапили в кільце ворожої енкавеесівської облави. Пробиваючись крізь ворога, “Орел” і “Наливайко” були вбиті. “Гай” зуміла відірватись від переслідувачів і забігти в одну із хат, де швидко скинула із себе одяг і сіла за швейну машинку. Бандитів привернули увагу заболочені чоботи. Наказали дівчині “следовать с німі до вияснєнія у начальства єйо лічності”. Оля (“Гай”) спокійно встала і одягаючись застрілила двох НКВДистів, а потім вистрелила собі в скроню, викрикнувши “Прощай, Україна!”.

Так в долі однієї дівчини було поєднано все можливе, що тільки могла зробити жінка для України в той важкий напружений час. У переважній більшості долі вояків УПА, в тому числі й жінок-повстанок, склалися трагічно. Вони або загинули у страшних муках, або ж пройшли крізь пекло тюрем і таборів. З кожним роком все менше й менше очевидців тих буремних подій залишається серед нас. А так хочеться, щоби молоде покоління знало правду про своїх героїв, щоб пам’ятало про їхню жертовність, і любило Україну так само щиро і віддано.

7

Attachments
  • 7-22

Leave us a reply

*

*