- Москали! - заплакал ребёнок. - Москали!! - подхватила женщина в «хустынке» и «вышиванках».-   МОСКАЛИ!!! - заревела толпа. Артистов окружили. - Повисымо москалив! - кричали одни. - Розирвэмо их на части! - возражали другие. - Ни, спалымо жывымы! - горланили третьи. Глаза у всех были налиты кровью. (Роман «Город Львов», спільнота «За наше дело» http://za-nashe-delo.livejournal.com/)

Львів - одне з найбільш міфологізованих українських міст. Іншим таким самим полюсом українського глобуса, дзеркальним міфом, є Севастополь.

Львів - місто з дуже давнім «бандерівським» іміджем, який, проте, часто створювали незалежно від нього - починаючи від вбивства Галана і закінчуючи параноїдальною боротьбою з місцевим націоналізмом в радянські часи. Великою мірою те, що називають Львовом націоналістичним, створила своїми безглуздими страхами і заборонами сама радянська влада.

Недоброзичливці, втім, не звертають увагу на те, що їхній міф жив окремим від реальності життям. Пам'ятник Степану Бандері з'явився тільки на 16-му році незалежності. На останніх місцевих виборах націоналістична «Свобода» отримала близько 7%.

Львівські москалі

По своим волчьим делам я должен был ехать в город Львов. Супруга рыдала на моём плече, дети хватали меня за одежду, друзья пускали скупые слёзы. Я ехал в логово бандеровцев. <...> Но всё же гидра национализма нашла меня на родной земле. Покупаю я финики на рынке, сразу по приезду, в шуме-гаме не разобрал бормотание продавщицы, и сказал: «Прошу?» С отвращением отвернулась от меня эта женщина, сказав лишь презрительно: «У-у, бандера!»

(З блогу http://alterego4.livejournal.com/16540.html)

Я народився і більше 20 років прожив в центрі Львова, де і зараз проживає багато людей, котрі опинилися тут з волі радянської влади. Хтось приїхав піднімати місцеву індустрію, когось скерували в школу чи розбудовувати радянський спорт, хтось захищав західні межі імперії в ПрикВО, а хтось і «націоналізм» професійно викорінював. І не всі змогли змінитися...

Типаж львівського москаля ззовні виглядає так: це особи, котрі принципово не розмовляють українською, вдаючи, що їх не розуміють, виказуючи усім своїм виглядом зневагу до «рагульськомовних». Вони свідомо культивують навколо себе поле агресії. Це - сторожові щури, що тужать за колишньою мишоловкою.

Є й інший типаж - інтелігент, який в дружній манері, з гумором і толерантністю розкаже, що України не існувало й не існує, що українська мова - австрійська вигадка, або, в найбанальнішому варіанті, про те, що всі бандерівці - бандити, німецькі шпіони і так далі.

Таких людей залишилося досить мало - але вони є: для мене - це діяч «Русского движения Украины» Свістунов чи працівник редакції шовіністичного журналу «Der Spiegel - Профиль Україна» Семен Уралов, які народжені у Львові.

Антиросійське у Львові часто спричинене самими носіями російського. Хлопці, які цілком серйозно бігають Карпатами з російським триколором, святкуючи Брусиловський прорив, сприймаються в Галичині як, наприклад, німці, що святкують план «Барбароса». Арешти священників, закриття «Просвіт» і публічні страти тих, хто співпрацював з австріяками в Першу світову, пам'ятають і досі.

Проблема Львова в тому, що крикунів найбільше видно і чутно, а за їхнім шумовим фоном не видно адекватних львівських росіян - тому саме крикуни і складають імідж цієї спільноти перед Україною і світом.

Львів'яни

Тече річка Тиса, в ній москальська кров

Москалів ми били, будем бити знов

(З пісні «Там, під львівським Замком»)

Спогади про «перших совєтів» перевершують «перших москалів». Мій дідусь, наприклад, втратив шістьох однокласників - усіх їх було замучено у Золочівській тюрмі в перші ж дні війни. Львів в той час був здебільшого польсько-єврейським, але ж пізніше його населенням стали люди з сіл і районних центрів, котрі радянські злочини бачили на власні очі - тисячі тіл з простреленими черепами, викладені на подвір'ях тюрем, жінки, що плачуть, шукаючи своїх синів - таке неможливо забути.

Наступний прихід військ СРСР ознаменували собою подальші репресії, заборона греко-католицької церкви, заколгосплювання місцевих селян. Радянська влада - типовий окупант для галичан, зі всіма його визисками і принижуваннями. А оскільки мовою влади була саме російська, на неї і перенісся увесь негатив радянської влади. Тому й ті, хто святкує радянські свята, сприймаються аналогічно до «юних брусиловців».

Бабуся моєї дружини якось розказувала, як у них в селі вивозили родини свідомих українців в Сибір в 1946-му, як при цьому помагали місцеві комуністичні активісти. «Але ж як вони могли б жити в селі зараз, коли кожен пам'ятає той час? Та вони майже зразу по тому попереїжджали в місто», - сказала бабуся.

Чи не є отой показушний львівський «антимоскалізм» своєрідною самоіндульгенцією отих, хто втік до міста від ненависті й зневаги односельчан?

Львів - безперечно, антирадянське і європейське місто. Відповідно, він буде настільки антиросійським, наскільки совєтською і антиєвропейською буде сама Росія.

Гості міста

Посетил, наконец, легендарную протонационалистическую таверну «Криївка». Кормят вроде неплохо, а так - стандартное львовское говно. Да, да, национальная идея и все такое. Раз такая фигня, научились хотя бы писать без ошибок украинские тексты.

(З блогу http://faruh.livejournal.com/43698.html)

Росіяни, що приїжджають до Львова, можуть бути спокійними - на українця в Москві чатує набагато більше небезпек. Львів'яни не ототожнюють росіян з тим, що звідси виглядає загрозливо - з Путіним і його «газоімперією», спецназівцями і «зачистками» в Чечні, ядерними ракетами і брехливими журналістами.

Для російськомовних українців Львів цікавий тим, що тут хочеться говорити українською - і тут справді набагато легше це робити, ніж, наприклад, у Вінниці чи Полтаві. Тут легко бути українцем.

На хамів типу «фаруха» у Львові спокійна реакція: приїхав - то й поїде завтра, чого об нього руки бруднити?

Львів разом з тим - найбільш русифіковане місто Західної України. Персонал готелів і кав'ярень сам часто переходить на російську, коли до нього звертатися російською. І це навіть не в порядку сервісу, а просто так - чи то з гостинності, чи за старою, ще австро-угорською «тірольською» звичкою.

Насамкінець

Російське і радянське для львів'ян часто є нерозмежованим. І якщо до вулиці Сахарова у львів'ян претензій немає, то посттравматична місцева свідомість переназиває вулиці Пушкіна і Лєрмонтова - і не тільки тому, що вони справді не мають ніякого відношення до Львова.

Як на мене, давно пора арештувати і посадити тих досі невідомих хуліганів-провокаторів, котрі періодично щось нищать і підпалюють в Російському культурному центрі на вулиці Короленка. Хоча, чесно кажучи, ця «ганьба» виглядає досить технологічною, з хорошою картинкою для російських телеканалів.

Львівські москалі - абсолютно вимираючий вид. З часом у Львові присутність адекватної російської меншини стане більш відчутною, а «політичне росіянство» зійде на маргінес.

Як розвіяти «антиросійський» міф Львова? Необхідно просто більше приїжджати до нього, бачити його святковим - у різдвяну чи великодню пору, знаходити тут друзів, спілкуватися з ними, дізнаватися їхні сімейні історії. І, відвідуючи місто Коновальця, Бандери і Шухевича, варто пам'ятати: тут знають і шанують своїх героїв, незалежно від того, на якому році незалежності встановлюють їм пам'ятники.

Остап Кривдик 

www.zaxid.net