Софія Київська... Це велич древнього духу й історичної правди українців. Це символ єдності українського народу. Це уособлення могутності України. Вже настав час мислити саме категорією могутності нашої держави й багатсвом нашої культури, а не категорією волі. Бо волі прагнуть раби, а час нашого рабства минув у 91-ому році. Бо слово "Москва" досі асоціюється з чмось з Півночі, що нависає холодною тінню й від чого стає важко дихати. Бо ми гордимося тим, що "Україна - не Росія", що "немає більше західняків і східняків", неначе боїмося втратити те, що так важко здобували. Не втратимо. Вже ніколи.

Однак до усвідомлення своєї могутності нам треба рости й вчитися. Не списувати чужу історію, а жити власною. Інакше вічно буде невдоволення Україною й скептичне махання рукою в сторону Києва. Мовляв, з такою столицею, з такою владою... 

Але не в столиці справа, та й не у владі. З ними якраз все гаразд - вони ростуть, змінюються, хоч повільно, але все ж таки рухаються вперед. Справа в нас, в нашому сприйнятті дійсності, в нашому застарілому світогляді, в нашій крайності почуттів. Не сміх - так сльози. Не любов - так ненависть.

Європа чекає лише одного - коли ми наситимося усіма благами цивілізації й вдовольнимо свої потреби до славнозвісного "прожиткового мінімуму", яким ми вічно незадоволені. Лише після цього, можливо, ми відчуємо потребу у повазі до себе, яка досягається цінуванням своєї культури, визначенням свого "Я", усвідомленням своєї могутності. 

Тільки могутність й правда варта поваги, й тому центром України завжди буде Київ, а його серцем - Древня Софія...

Олексій Лунько, Національний Альянс