Говорити про українську націю можна або зовсім коротко, або нескінченно довго – надто вже складне це питання, надто аморфне і все-ще не до кінця зрозуміле навіть тим, хто з таким захопленням любить про це розповідати. Причому незрозумілим є навіть не стільки те, що саме воно отаке – оця «українська нація», але навіть й те, що саме має бути віднесене до предмету такого розгляду?

Що саме – культура, історія, національний характер, історична доля? Економіка, взаємовідносини з іншими націям, нове місце української держави в сучасному глобальному світі? Освіта і наука, знедолена українська мова, зруйновані комунізмом українські сім’ї і села?

Чи може ще щось зовсім інше – адже навіть на цьому ґрунті можна поламати, та й поламано вже більш ніж достатньо великих і малих списів і списиків? А проте – не все так і безнадійно – і тепер вже більш як 15-ти літній досвід української незалежності хоч не хоч, а таки заставляє нас зробити хоч якісь перші висновки – навіть незважаючи на наше вперте небажання цього. І навіть якщо це питання й далі видається нам занадто складним і недоступним для розгляду, то навіть це аж ніяк не означає, що треба сумирно скласти руки і не робити взагалі нічого. А тому ми вчинимо так, як вчинив би кожен з нас у своєму повсякденному житті, зіткнувшись з занадто складною чи великою для себе проблемою, для вирішення якої йому не вистачає ні знань, ні вмінь – ми спробуємо зробити хоча би те найменше, що зможемо – вказати на ті закономірності і тенденції розвитку українства, по які вже тепер можна говорити достатньо достовірно і переконливо, і просто не будемо поки що говорити про все інше.

Отож перше, що приходить на думку в такому випадку – це дві яскраво виражених тенденції, які лежать просто на поверхні:

- перше – це те, що казав ще Леонід Кучма, стверджуючи що українська національна ідея так і не спрацювала;

- друге – поступова втрата на кожних наступних парламентських чи президентських виборах усіма представниками національно-демократичних сил підтримки у своїх виборців.

Але чи дійсно існувало перше – те, що українська національна ідея так і не спрацювала, і чи дійсно саме з цим і пов’язана втрата електорального поля націонал-демократами? Звичайно на перший погляд, якщо згадати перші роки незалежності і те піднесення, яке охопило тоді значну частину українських громадян, здається що все саме так і було – ідея української державності, побудованої саме на українській нації та відстоюванні її національних ідей, яскраво вибухнула на початках, і так і не знайшовши своєї масової підтримки, з кожним роком дедалі більше і більше згасала. А проте – не все так і просто – бо якщо говорити саме про широту цієї підтримки, а не про її короткочасну інтенсивність – то її фактично на початках і не було, бо навіть на референдумі про оголошення незалежності голосували більше за незалежну комуністичну державу, а не національну. А про те, що в Україні на початках незалежності (аж до 1998 року, як мінімум, якщо й не до 2002-го) в парламенті працювала стійка прокомуністична більшість (наприклад група 239 на чолі з Олександром Морозом) тепер чомусь навіть і не згадують.

А тому навіть зовсім навпаки – зараз така підтримка української національної ідеї куди як більша, ніж колись – бо тільки зараз, чи не вперше в історії України, ми маємо який не який – але таки дійсно український уряд, хай навіть він і не сповідує націоналістичні принципи і не збирається воювати «з москалем». А тому, поєднавши обидві ці тенденції одночасної загибелі і відродження, можна достатньо достовірно стверджувати, що українська національна ідея за ці роки насправді зовсім не щезла, а швидше навпаки – трансформувалася, відійшовши від першої ейфорії, що межувала якщо й не з безумством, то принаймі майже з ідіотизмом – все всім віддати, бо ми мирна нація і нам нічого не треба – армію роззброїти, від ядерної зброї відмовитися, вклади Ощадбанку подарувати, ні в які блоки і союзи не вступати – до вже більш чи менш здорового прагматизму.

А проте, щоб повністю зрозуміти всі особливості цього безперечно позитивного процесу і те, які небезпеки нас і далі все ще підстерігають на цьому шляху, звернемося до досвіду останнього представника цього романтично-націоналістичного напряму, який так і не зміг ні усвідомити свої помилки, ні зробити з них бодай якісь висновки – Олега Тягнибока. Перш за все тут необхідно вказати на те, що останній його досвід «не входження» до Верховної Ради України більш ніж символічний – бо сприятливіших умов для нього навряд чи вже могло бути – оскільки на електоральному полі національного і націоналістичного спрямування його «Свобода» залишилася чи не єдиним самостійним представником – «Рухи» давно відійшли в минуле, злившись з «Нашою Україною», про інші дрібненькі парії з великою манією власної значущості – як от всілякі «собори» і «християнські партії», «партії якогось там розвитку», і т.д. – взагалі говорити смішно, а з націоналістичних партій типу КУНу чи УНА-УНСО – ніхто вже і близько не міг становити «Свободі» ніякої конкуренції. І знову – невдача!.. – і це притому, що на теперішніх позачергових виборах навіть блока Костенка-Плюща не було, який все-таки не так давно отримав досить значну підтримку серед виборців на заході України, а тому і дійсно представляв інтереси якоїсь їхньої частини, виразником чого тепер цілком міг стати Олег Тягнибок. Тоді чому ж ці голоси не відійшли йому і його «Свободі»?

Звичайно, що на все це скаже він сам, спрогнозувати не так і важко – «не дали доступу до телеефіру, велика конкуренція з боку «Нашої України», всі зайві вільні голоси підібрала «під себе» Тимошенко» – а проте насправді це ніяка не відповідь, а лише її подальше відтермінування, перехід у тепер вже нове запитання – а чому ж сталося усе вищеперераховане? Чому «Свобода» не знайшла такої підтримки, яка би дала їй можливість набрати голоси навіть незважаючи на все це? Адже зміг БЮТ в умовах повної, а не часткової, як у «Свободи», блокади в 2002 році набрати більше 6-ти (!) процентів голосів виборців навіть не опираючись на якийсь конкретний регіон – а тут не спромоглися навіть на два, не те що вже на три? Відповідь знову може бути тільки одна – значить Олег Тягнибок – фігура не такого масштабу, як Юлія Тимошенко, що знову ж насправді не дає нам зовсім ніякої відповіді на запитання – а чому? А тому, щоб не мучити терплячого слухача і далі, продовжуючи оцю нескінченну череду запитань без відповідей, опустимо деякі проміжні висновки, і перейдемо зразу до кінцевих результатів нашого аналізу, який в повній мірі можна віднести і до будь-якої іншої націонал-демократичної чи націоналістичної партії з усіх наявних на сьогодні в Україні, а не тільки однієї «Свободи»:

1. Неправильне розуміння самого поняття «нація». Здебільшого націю розглядають як утворення, виходячи з двох різних точок зору за її походженням – або генетичним, або суспільно-історичним. Так от – будь-які спроби лише генетичного розуміння нації рано чи пізно призведуть до пошуку нових ворогів і до поділу населення на кращих чи гірших – за кров’ю, за формою обличчя, за кольором очей – і т.д., а тому будуть якщо і не передумовою до виникнення нацизму, то в усякому разі явним порушенням природних законів розвитку нації – так як нація, як і будь-яке інше природне утворення, може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли вона видозмінюється і розвивається разом зі змінами світу, а не залишається консервативно-незмінною всупереч ним. А для цього завжди потрібні тільки дві речі – можливість видозмін (мутацій, наявності крові інших народів) та можливості природного (а не штучно регульованого кимсь, байдуже ким саме) добору. Хоча звичайно послідовники консервативного націоналізму тут же заперечать мені, що наявність інородців завжди несе в собі загрозу розмивання нації, її асиміляції з боку інших націй чи й навіть космополітичних утворень (до яких до речі слід віднести і ідеологію лібералізму, що для багатьох наших сучасних націоналістів напевно буде неабияким відкриттям). Звичайно, тут можна тільки погодитися, бо така загроза дійсно існує – але вимога не порушувати природні закони розвитку суспільства аж ніяк не накладає обмеження на здійснення тих чи інших дій чи вчинків для підтримки своєї нації, якщо при тому не ущемлятиметься право інших націй на підтримку свого власного розвитку – і тільки так і можна створити те конкурентне середовище, в якому нація розвивається і зміцнюється, а не деградує, стає повноціннішою і життєздатнішою.

2. Відсутність уявлення про майбутній розвиток держави і нації. Насправді, щоб уникнути такої загрози асиміляції чи поглинання з боку інших націй чи космополітичних утворень, необхідні такі уявлення про майбутнє нації (та й можливість їхнього впровадження звичайно також), які би давали змогу кожному її представнику якнайкраще розвиватися саме в її межах, і навіть більше того – щоб те, що може одна нація (українська в даному випадку) запропонувати іншим, було кращим від того, що ті здатні створити для себе самотужки. Так от – в даному випадку якраз цих далеких стратегічних цілей так і не було сформовано – і цим на сьогодні не може похвалитися ні один представник національно-демократичних чи націоналістичних партій, а не тільки однієї «Свободи». Ну добре – захист української мови і культури, ну добре – підтримка етнічних українців – а далі що? Що далі? Ну хоч щось?

3. Відсутність осмисленого історичного досвіду. Оскільки ми тепер будемо виходити з уявлення про націю вже не просто як про біологічну, а як про суспільно-історичну сутність, то для того, щоб вона повноцінно існувала, необхідно як мінімум хоча би одне спільне відчуття для усіх її представників – відчуття спільності історичної долі. А тоді вже минуле України для нас – це або череда постійних страждань і невдач, – і відповідно так воно завжди буде і надалі, бо якщо ми не зможемо відмовитися від такого сприйняття власної історії, то не зможемо відповідно придумати і нічого кращого; або ми будемо шукати будь-які позитивні приклади навіть в такому негативному досвіді, тільки щоб збудувати щось нове і краще – а тому маємо зрозуміти що там, в цьому нашому минулому, можна було би зробити інакше, щоб уникнути усіх цих невдач і зберегти усе хороше, що було (навіть, як це не страшно зараз звучить, радянського періоду). Наприклад в чому полягали помилки ідеологів української державності 1918-х років, якою мала бути ідея провідників УПА щодо побудови держави на той випадок, якщо би вона все-таки здобула незалежність, чи до чого зводилися невдачі перших років української незалежності вже в наш час, коли як мінімум треба було казати про те, що ідея боротьби за незалежність так і не була трансформованою в ідею вже здобутої державності.

4. Відсутність плану досягнення бажаних цілей, тобто відсутність конкретної програми дій. Недостатньо зрозуміти, що саме і як відбувається, недостатньо переслідувати самі благородні і реальні цілі, треба знати ще й те, як саме їх досягати, мати реалістичну і поетапну програму їх здобуття. Тобто в даному випадку – абсолютно незрозумілим залишилося те, що саме і як збирався захищати Тягнибок – які цілі і якими методами; що буде робити, коли попаде в парламент, а що – коли ні. Власне кажучи, можливо саме це і стало основною причиною його поразки, чи, краще сказати – «не-перемоги», бо на сучасному етапі для виборця саме це і було головним – на всіляких там морозів, кінахів, а тепер ще й плющів-єханурових, які до виборів кажуть одне, а потім роблять зовсім друге, вже достатньо надивилися. А з іншого боку – так само виборця не влаштував би тепер і новий варіант крикуна в стилі Вітренко – тільки й того, що тепер вже не російсько-комуністичного, а націонал-антиросійського спрямування. Працювати треба і державу розбудовувати, а не пустопорожніми закликами маніпулювати.

5. Відсутність плану побудови суспільства. Попри все, навіть незважаючи на те, що кажуть проросійські південно-східні газети, і в що й справді здається вірять українські політики, західноукраїнське суспільство, де і знаходилася переважна більшість виборців Тягнибока, аж ніяк не зацікавлене в розпалюванні нової ворожнечі. А тому ідея ставлення до нації як до утворення «по крові», а не «по духу», тут має набагато менше шансів здобути собі прихильність, ніж деінде ще по Україні – надто ще жива пам’ять повстанських часів, які, попри всю героїчну романтику того періоду, так нікому щастя і не принесли, а іноді навіть і зовсім навпаки – призводили тільки до того, що близьким родичам, іноді навіть братам чи сестрам, доводилося воювати по різні сторони одного ідеологічного фронту, байдуже якого саме – чи то російського, чи то польського. Тому навряд чи західна Україна зараз хотіла би повторення подібного і тому така ідея поділу єдиного народу за національною ознакою навряд чи зможе знайти тут хоч якусь підтримку.

6. Негативне ставлення до українців як до чогось, що потребує захисту. Це теж – одна з основних помилок. Сама ідея «Маршу захисту українців» зразу ж відводить їм роль другорядної меншини у власній державі, можливо навіть нижчої раси, що є в корені неправильним і з точки зору державотворчих прагнень, і що є абсолютно неприйнятним для усіх, хто хоче вважати і вважає себе українцем сильним і незалежним, а не слабким й недорозвинутим.

7. Неможливість створення планів індивідуального розвитку кожної людини. Все це, вище перераховане, призвело до того, що в структурі національної ідеї саме такого плану – з розмитими уявленнями про минуле, яке сприймається тільки як неперервна череда втрат і поразок, відсутніми уявленнями про майбутнє, незнанням що і як робити зараз, і до чого прагнути, громадянин не може знайти і якогось місця для себе самого, а тому і не підтримує таку ідеологію чи її очільників.

8. Відсутність уявлень про структуру державного управління і про те, який саме тип держави ми хочемо збудувати. Парадокс цієї проблеми полягає в тому, що попри всю видиму схожість обох цих питань, насправді вони можуть відстоювати зовсім різні цілі, а іноді навіть відверто суперечити одна одній. Чудовим прикладом цього послужила радянська система влади, де за допомогою диктатури (правління обмеженої групи осіб, яка захопила владу силовим способом) будували комуністичне суспільство (комуна – це община, якою керують виборні старійшини), але схожі конфлікти очікують і будь-яку іншу систему влади, в тім числі – і збудовану за національними принципами. Націоналізм в свій час виник як ідеологія, яка мала протистояти руйнівному впливу лібералізму, а тому до певної міри він увібрав в себе консервативні цінності – пропаганду захисту сім’ї, мови і культури, традицій і моралі. Разом з тим іншою противагою наростаючому впливу лібералізму ставало соціально спрямоване суспільство, а тому на початках усі національні ідеології йшли з незмінною приставкою «соціал», і були лівими, а не правими, як себе позиціонують тепер сучасні українські націоналісти, а тому відстоювали демократичні методи побудови держави. Проте демократія в її чистому вигляді існувати не може – неможливо з кожного найменшого приводу скликати загальні збори громадян, тим більше що якась частина з них завжди буде цікавитися своїм власним життям більше, ніж інтересами всієї держави – і саме тому і існує система представницької демократії, при якій громадяни делегують частину своїх повноважень на управління державою вибраним ними представникам. Але це вже несе в собі і додаткову загрозу або маніпуляції громадянами з боку цих представників, або хаосу і нестабільності – через фактичну відсутність будь-якої сильної влади. А тому вся суть проблеми полягає в тому, що народу, для того щоб ефективно управляти своїм життям за допомогою вибраних ним представників, як мінімум конче необхідна хоча би достовірна і повноцінна інформація про стан справ в державі та шляхи її подальшого розвитку. І навіть не тільки сама інформація – але й і її повноцінний аналіз. Тому рано чи пізно система демократичного управління впирається в одну-єдину проблему – проблему пошуку конкретного представника, людини, здатної повести за собою інших силою власного авторитету. Тобто в цьому плані система демократії і авторитаризму (не плутати з тоталітаризмом чи диктатурою) виступають до певної міри взаємодоповнюючими структурами, кожна з яких має свої небезпеки і недоліки, і кожна з яких має свої переваги. В умовах сучасної України це приблизно відобразилося в протистоянні парламентської і президентської гілок влади. От тільки український парламент так і не став символом демократизму, чи вірніше став ним в його найгіршій, виродженій формі – символом маніпуляції і зневажання думкою народу, а ні один з українських президентів так ніколи ніяким реальним авторитетом і не користувався.

А тому, підсумовуючи сказане, можна сказати що тільки така національна ідея знайде справжню підтримку, яка зможе перерости усі ці недоліки, яка не буде шукати слабості і залежності, і не буде при кожній своїй невдачі посилатися на ворогів, а буде вибудовувати щось своє, не цураючись власного досвіду, але й не залишаючись довічно усередині нього. І навіть більше того – така, яка буде визнавати націю навіть як певне міжнаціональне утворення, як це не парадоксально звучить, приблизно так, як це було сказано ще Михайлом Грушевським в статті «Вільна Україна» тепер вже майже 100 років тому:

«Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець.»

А тому, наостанок опонуючи тепер нашому колишньому горе-президенту Леоніду Кучмі, можна сказати, що українська національна ідея в часи його президентства не спрацювала тому, що:

а) для того потрібно було здійснювати хоч якісь конкретні дії, а не просто пасивно чекати, поки вона остаточно загине, що тим більше дивно чути від людини, наділеної для того на той час усіма необхідними президентськими повноваженнями;

б) необхідно було розвивати саму ідею – пропагувати і видозмінювати її відповідно до вже нових прагнень свого народу, а не залишати в незмінному консервативному вигляді сторічньої давнини.

* * *

Хоча чесно кажучи, по великому рахунку ніякої загальнонаціональної ідеї в часи правління Кучми ще й не існувало, як до певної міри не існує ще й досі, особливо через те, що ідея боротьби за незалежність все ще так і не трансформувалася в ідею вже здобутої державності і тому, що ідея саме української незалежності так і не створила умов для прийняття в себе представників інших, неукраїнських націй, чи тих, хто себе українцем все-ще так і не усвідомив… Але тепер, і далі відстоюючи боротьбу народу за свої права, розпочату визвольними змаганнями нашого народу і продовжену вже тепер помаранчевою революцією, основним досягненням якої стало саме це – підключення російськомовних українців до справи побудови української держави, здається цілком реальним цей процес завершити, підійшовши таким чином до остаточного завершення формування української нації. При одній правда, умові – коли будуть як мінімум враховані хоча би ті кричущі помилки національного руху, які вже частково описані нами вище… А тоді вже – майбутнє обов’язково буде за нами!

Ігор Лубківський

www.vox.com.ua