Менше ніж через рік Україна відзначатиме 300-річчя Батуринської трагедії, коли російський військовий корпус під керівництвом князя Меншикова підступно увірвався до гетьманської столиці Батурина та жорстоко розправився із його захисниками. І хоча до згаданого ювілею, як зазначалося, трохи менше року Батурин уже опинився в центрі уваги не лише істориків, але й політиків, державних діячів, громадськості. Існує декілька причин, які актуалізують тему Батурина як історичного феномену, що має пряме відношення до сьогодення.

По-перше, майже триста років тому, внаслідок розгрому українських сил у Батурині було кардинально змінено суспільно-політичну ситуацію в Україні, зокрема започатковано процес її переходу під тотальний політичний і військовий вплив Росії та винищення еліти здатної очолити національно-визвольний рух. По-друге, відзначення чергової річниці трагедії у Батурині кореспондується із намірами Російської Федерації на високому державному рівні відзначити 300-річчя Полтавської битви, яка, фактично, поклала край самостійницьким устремлінням гетьмана України Івана Мазепи. По-третє, Батурин у вітчизняній історії займає особливе місце, а відтак довголітнє замовчування цього історичного факту закономірно посилило до нього увагу, передусім з боку самих українців.

Сьогодні про трагічну історію Батурина знає чимало людей, але на урядовому рівні питання відновлення колишньої гетьманської столиці було порушене лише у 2002 році: тодішній уряд під керівництвом Анатолія Кінаха схвалив постанову «Про затвердження Комплексної програми збереження пам'яток Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури Батурина».

У 2003 році, перебуваючи на Чернігівщині, тодішній головний опозиціонер країни Віктор Ющенко загострив увагу на темі Батурина. Він зокрема заявив, що аморальним є те, «що досі немає жодного пам’ятника невинно убієнним. Для мене Батуринська трагедія співзвучна з Голодомором 30-х. Для нації є вибір: пам’ятати історичні трагедії та усвідомлювати їх уроки, або знову їх переживати. Наступні покоління будуть змушені платити за нинішнє духовне каліцтво. Відродження Батурина — наш громадянський обов’язок» – наголосив Ющенко.

У жовтні минулого року Ющенко у статусі президента провів у Батурині засідання з питань відродження заповідника «Гетьманська столиця». У нараді також взяв учать відомий олігарх, голова Ради директорів корпорації «Індустріальний союз Донбасу» Сергій Тарута, який зголосився надати фінансову допомогу в реалізації цього історико-культурного проекту. У ході наради відзначалося, що «вперше в історії України Батурин став прикладом синергетичного ефекту реалізації державної ініціативи за підтримки національного бізнесу».

Вже у листопаді цього року глава держави знову завітав до Батурина й констатував, що реконструкційні та реставраційні роботи у заповіднику мають бути завершені до жовтня 2008 року, коли відзначатиметься 300-річчя Батуринської трагедії. «Жовтень 2008 року – це крапка в тому, щоб даний об’єкт був завершений у відбудові, реконструкції, щоб було наведено лад на прилеглій території», – підкреслив В. Ющенко.

Більше того, відзначаючи важливість завершення реконструкції Палацу Розумовського – центральної споруди заповідника, – президент повідомив, що у нещодавній розмові з прем’єр-міністром Віктором Януковичем, він отримав від нього інформацію про готовність уряду взяти на себе «повну відповідальність» за своєчасне фінансування тих обсягів, які визначені у відповідному національному плані.

Така увага вищих керівників держави та вітчизняних бізнесменів до відродження заповідника у Батурині дає підстави сподіватися, що рано чи пізно необхідні реставраційні та реконструкційні роботи завершаться й колишня гетьманська столиця буде відроджена.

Але відродженням історико-культурного заповідника не вичерпується проблематика самого Батурина. На часі – осмислення історичних подій, пов’язаних із гетьманською столицею, адже саме вони мали, мають і ще довго матимуть непересічне значення для України, утвердження її національної державності.

У зв’язку з цим наведемо деякі історичні факти. Передусім слід відзначити, що Батурин увійшов в історію України не тільки й не стільки тому, що на його території розміщувалася резиденція гетьмана Івана Мазепи, лідера українських козаків, одного із найвпливовіших політиків імперської Росії та Західної Європи. На початку листопада 1708 року у Батурині російськими окупаційними військами було вчинено масову різанину українського населення, яку офіційна Москва трактувала як відплатну акцію за намір гетьмана І.Мазепи стати на бік шведського короля Карла ХІІ й таким чином продовжити боротьбу за незалежність України.

Нагадаємо, що в ніч з 1 на 2 листопада 1708 року, внаслідок зради прилуцького полковника Івана Носа, московські солдати вдерлися до Батурина. Місцева залога та жителі оборонялися по-геройському. Але сили були не рівними й дуже скоро російські війська перейшли до грабунків, підпалів і розправи з непокірними. У Батурині проти його оборонців було застосовано тактику «випаленої землі». З метою придушення будь-якого спротиву князь Меншиков розпорядився нікого не щадити й убивати жінок, старих і дітей. Автор «Історії Русів» писав: «Вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих найменших немовлят». Різанина тривала два дні. Згодом трупи козаків прив’язали до дошок і пустили річкою Сейм, щоб вони подали звістку іншим про загибель Батурина. Захопленого у бою організатора оборони Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.

Один із дослідників українсько-московської війни 1708-1709 років, відомий історик, професор Олександр Оглоблин у своїй праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба» трагедію Батурина називає «московським терором» в результаті якого були знищені усі державні установи, в тому числі Палац Гетьмана, 28 збудованих Іваном Мазепою церков, унікальну книгозбірню та «збірку зброї, що їй рівної не легко було знайти в цілій Європі».

Сучасний дослідник історії України Сергій Павленко у монографії «Загибель Батурина» зазначає, що жертвами погрому 2 листопада 1708 року у Батурині стали 6 – 7,5 тисячі мирних громадян, 5 – 6,5 тисячі військовиків, а разом 11 – 14 тисяч батуринців, сердюків та козаків.

Але масовими розправами над мирним населенням у Батурині злочини, що їх чинили росіяни, не закінчилися. Дуже скоро хвиля московського терору захлиснула усю північну Україну. Історик Наталія Полянська-Василенко так описує цей період: «Жах ширився по містах і селах, населення яких поспішало засвідчити перед московським урядом свою лояльність. Прихильників Мазепи чекали кари, заслання, конфіскація майна, яка поширювалася і на їхніх родичів. А тих, хто робив доноси, нагороджувано чинами, маєтками, конфіскованими у жертв. Глибока деморалізація охопила Україну, де кожний тремтів за своє життя...» Уже згадуваний С. Павленко відзначає: «За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Петра Крекшина протягом листопада 1708 – липня 1709 рр. в Україні «зрадників до 30 тисяч вирубано».

Бойня у Батурині та подальші репресії проти українців викликали значний суспільний резонанс у Європі. Місцеві газети рясніли заголовками: «Страшна різня», «Жінки й діти на вістрях шабель». В одній із статей читаємо: «Усі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів», «Уся Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Таким чином можна зробити принаймні два висновки. Перший: у Батурині з допомогою російської зброї і репресій на деякий час було придушено волю українського народу до незалежності, тобто побудови суверенної національної держави. Другий: кількість жертв та жорстокість з якою російська влада карала «мазепинців» сягають масштабів «гуманітарної» катастрофи.

Останнім часом практика взаємин між сучасними європейськими державами передбачає врегулювання питань, що пов’язані із різним трактуванням тих чи інших історичних явищ. Скажімо, не так давно Україна і Польща фактично «визначилися» щодо подій на Волині у 1943 році під час українського-польського протистояння. Без сумніву, що український погляд на листопад 1709 року відрізняється від російського, а тому в контексті відзначення 300-річчя трагедії Батурина та Полтавської битви існує необхідність врегулювати спірні питання. Одне з них – «гуманітарна» катастрофа, яка спричинилася у результаті жорстоких дій російської армії стосовно мирного українського населення. Іншими словами, настав час відповісти за Батурин.

Очевидно, що шлях до «порозуміння» в цьому питанні буде не простим. Але Україна має пройти його достойно: гідно вшанувати пам'ять загиблих та відстояти свою честь під час різних «ювілеїв», що їх незабаром відзначатиме Росія.

Фото: Хрест на пам'ять загублих пiд час захоплення мiста О.Меншиковим у 1708 р.

www.ukrnationalism.org.ua