В одному із найпопулярніших видань Німеччини — тижневику «Час» — на трьох сторінках була надрукована стаття Йоганеса Фосвінкеля «Чужі сусіди». У ній вміщено розповідь про лучанку Ірину Олександрівну Левчанівську, її невеличка фотографія та дві карти. На одній позначені найбільші українські міста, серед яких Луцьк, на другій — Україна серед інших європейських держав. Погодьтеся, що така публікація заслуговує на увагу, бо не кожного дня з'являються матеріали про волинян у солідних закордонних виданнях. На Заході зацікавлення Україною відбулося після Помаранчевої революції. Йоганес Фосвінкель — власний кореспондент газети «Die zeit» («Час») у Москві — почув про Ірину Олександрівну Левчанівську від своїх українських друзів і відразу їй зателефонував, домовившись про зустріч.

Спілкування у Луцьку відбувалося німецькою мовою, бо журналіст не знає української, а Ірина Олександрівна сказала, що не володіє російською. Господиня почала розповідати про себе і свою родину, гість уважно слухав. А коли почав говорити журналіст, Ірина Олександрівна сказала, що не розуміє окремих слів і перепитувала, що вони означають. Це було не дивно, бо востаннє вона чула німецьку мову 55 років тому. За цей час у мові відбулися зміни, про які Ірина Олександрівна нічого не знала.
Зустріч довелося відкласти до наступного дня, коли Йоганес Фосвінкель прийшов із перекладачкою. Тепер проблем із розумінням не було, а прощаючись, він запитав: «Ви справді не знаєте російської чи принципово не хочете нею говорити?» Відповідь була: «Принципово». «Я так і думав», — сказав журналіст.
Йоганес Фосвінкель переконався, що Ірина Олександрівна є гідною продовжувачкою традицій свого роду, в якому були представники різних націй, але всі вони служили українській справі.
У статті німецького журналіста йдеться про Ірину Олександрівну Левчанівську, за походженням дворянку, але її називають жінкою-фотографом. Кімната її здалася авторові гірським хребтом: на шафах та полицях нагромаджено альбоми й коробки, покриті темно-червоними плахтами, наче господиня чекає майстра, який збирається робити ремонт. Але поставити йому драбинку не буде місця.
На думку журналіста, Ірина Олександрівна живе у горах своїх спогадів, а матеріал, з якого зроблені гори в її кімнаті, — целюлоза і папір. У цій маленькій міській квартирі вона піднімається все вище і вище протягом ось уже 63-ох років. Ірина Олександрівна відобразила світ навколо себе у численних фотографіях, які знаходяться на полицях і навіть у ліжку. А у тісному коридорі стоять штучні квіти, помаранчевий прапор із Ющенківським «Так!» і портрет Юлії Тимошенко.
Кожного ранку Ірина Олександрівна, прокинувшись, вітає з ліжка жовто-блакитний прапор над будинком Національного банку. Усе життя вона мріяла бачити таке!
Під час Першої світової війни маєток родини був знищений обстрілом австрійської та російської артилерії. Залишилася тільки скринька з родинними фотографіями: батько дивиться суворим поглядом з-під важкої баранячої шапки; мати стоїть біля коня; маленька під солом'яним дахом хатинка, яку родина побудувала після 1918 року.
На початку 20-их років XX століття Волинь опинилася під пануванням Польщі. Патріотичне протистояння українців почалося з того, щоб не пити польської горілки. Тоді молода Ірина розмовляла в магазинах лише українською, а коли продавці-поляки не хотіли її розуміти, вона виходила з крамниць. Батько Ірини не міг викладати математику в школі, бо вважався неблагонадійним, а мати була обрана до польського сенату. У 1925 році вона виступала на конгресі у Парижі, засуджуючи закриття поляками українських церков та шкіл.
У 1939 році прийшли на Волинь радянські війська. У маєтку Левчанівських розташувався комісар. Під час обшуку енкаведист забрав золоту царську монету і два золотих хрестики, а крім того, два фотоапарати і патефонові платівки. Трохи пізніше колишню сенаторку, маму Ірини Левчанівської, було заарештовано і розстріляно.
Ірина Левчанівська працювала у німців перекладачкою, а після війни колишня дворянка шукала собі роботу в Луцьку. Вона стала продавцем книжок у кіоску. Робота була не важка, а найголовніше, що при влаштуванні не треба було подавати свою біографію. Волинь тепер була радянською, а український націоналізм прирівнювався до державної зради. Ірина Олександрівна зізнається, що боялася подавати відомості про своїх батьків, а брехати не хотіла.
До неї приходили студенти читати українську літературу. Ірина Олександрівна звернулася до міського голови з проханням дати їй більшу квартиру. Але житлова площа, яку їй надали, була лише трохи більшою, тому в ній не помістилися б усі книжки й архів. Ірина Олександрівна залишилася у старій маленькій квартирі.
Як фотограф вона зафіксувала ідилію Луцька: дзвони в замку, кам'яні дельфіни у фонтані... Вона демонструє фільми про своїх улюблених котів. Згадуючи старі часи, повторює слова колишнього бійця УПА: «Помста не веде до добра». Ірина Олександрівна проти ворожнечі. Німецький журналіст пише про факти її біографії без патетики, не драматизує біди родини, але й не применшує їх значення.
Після того, як він прислав ксерокопію надрукованої статті Ірині Олександрівні, вона написала йому листа, бо не може погодитися з тим, що Луцьк названо провінційним містом. Хіба можна так писати про місто, де є 5 вищих навчальних закладів, 2 театри, краєзнавчий музей і близько 500 вулиць?
Між Іриною Олександрівною і Йоганесом Фосвінкелем зав'язалося листування, бо той, хто бодай раз поспілкувався з нею, потрапляє у широке коло її прихильників. Журналіст цікавиться історією Волині, родиною Гродзінських і навіть улюбленим котиком Ірини Олександрівни — Лариком. В останньому листі Йоганес Фосвінкель написав, що збирається ще раз приїхати в Україну.
Ми маємо пишатися, що нашою сучасницею є ця дивовижна жінка, донька єдиної жінки-сенаторки на Волині Олени Карпівни Левчанівської, яка виступала за права українців. Серед нас живе людина, яка випромінює світло, незважаючи на складну долю, своїми яскравими споминами повертає із забуття події та факти минулого. Сьогодні їй — 94. Із днем народження Вас, Ірино Олександрівно!