17 листопада відбувся з'їзд Соціалістичної партії України, який можна вважати справді епохальною подією в історії українського лівого руху, адже він поставив жирну крапку на деградації соціалістів від колись уособлення борців з антинародним кучмістським режимом до тих, завдяки кому став можливий прихід до влади «ненависного» біло-синього капіталу. Прихильникам лівої ідеї варто визнати, що на сучасному етапі саме питання потреби України у цій ідеї не є однозначним.

Тут варто зазначити, що спектр українських лівих партій і організацій формально є дуже широким: від одіозної СДПУ-з-нуликом до ультрарадикальних націонал-більшовиків, які попри багатократні публічні «відмазки» Лимонова все ж мають свої центри на території нашої держави. Так само за 16 років української незалежності можна зробити висновок, що для лівих існує лише два шляхи політичного розвитку: або вливатись до складу «буржуазної» лібералістської влади, забувши про будь-які ідейні принципи заради збереження своїх крісел у Верховній Раді та Уряді, або залишатись формально у вуличній опозиції, втрачаючи останні шанси на «прохідність» до Парламенту. Першою дорогою пішли соціалісти та комуністи. Як результат — виборець перших не зміг пробачити зраду Мороза 2006 року, і СПУ навіть не перекрокнула через мінімальних виборчий бар'єр у 3%, а другі з колись наймасовішої парламентської фракції знизили свій рейтинг підтримки у 4-5 разів в порівнянні з «золотим віком» комуністичної опозиції середини-кінця 1990-их рр. Тут все-таки варто віддати належне відданості певного числа бабусь Сходу України, які все ще свято вірять у ідеали Лєніна-Сталіна, як і в політиканів, які ними прикривають своє матеріальне збагачення завдяки місцям у владних кабінетах.

Цей шлях «парламентських» лівих не був непередбачуваним: про нього згадується у фундаментальній праці Миколи Сціборського «Націократія», написаної ще в 1935 році. Тоді підґрунятм для українського «лівого» прогнозу стала історія розвитку європейського соціалізму: від радикальних праць Карла Маркса і перших інтернаціоналів до повного злиття лівих партій з капіталістичними монстрами у 1920-их рр.

Але є ще і друга дорога, якої вірно дотримується ПСПУ Наталії Михайлівни Вітренко. Винахідливості прогресивних соціалістів треба подякувати, адже давно ніхто нас не радував заявами про те, що регіонали на чолі з Януковичем от-от об'єднаються з помаранчево-американськими бЕндерівцями заради темного плану із затягування України до імперіалістичних СОТ та НАТО. Тому не дивуймося, що «поза» радикальної опозиції до всіх і до всього (включаючи постійні сварки з «колегами» з лівого табору), вже ніколи не дасть Наталії Михайлівні перестрибнути через оті омріяні 3%.

В питанні необхідності свого існування українські ліві часто наводять аргументи про роль соціалізму та комунізму у розвитку сучасної європейської цивілізації. Проте вони забувають, що більшість європейських держав у критичний час провадили міцну національну політику. Варто згадати лише декілька прізвищ національних лідерів світової величини (Великобританія — Тетчер, Франція — Де Голь, Чехія — Ґавел, Польща — Валенса), які в певний вирішальний для їхніх держав етап були змушені боротись з деструктивними лівими ідеями. Варто зазначити, що більшість східноєвропейських країн задля ліквідації наслідків окупації, формально названої Варшавським договором, були змушені провести антикомуністичну люстрацію. А от вже після проходження стадії постави міцних національних держав європейський лівий рух став актуалізовуватись.

Україна сьогодні, на жаль, ще стоїть перед проходженням етапу свого закріплення у вигляді потужної держави, яка міцно стоїть на захисті своїх національних інтересів. Тому на чітке питання «Чи потребує наше суспільство лівої ідеї сьогодні?» дається чітка відповідь: НІ, допоки українська державність ще будується, при чому це будівництво буде успішним лише тоді, коли головною керуючою силою в державі стане український націоналізм. І саме це будівництво гальмується різноманітними антиукраїнським лівим партіям та організаціям, які вже неприховано відстоюють в Україні чужі інтереси. Саме тому заради майбутнього поступу наша держава має пройти шляхом люстрації та засудження злочинів окупаційного комуністичного режиму. Це підказує здоровому українському глузду багатостраждальний європейський досвід.

Ігор Удовиченко

www.ukrnationalism.org.ua