Досить дивна назва для статті, чи не так? Але хто сказав, що не можна експериментувати? Ось гляньмо хоча б на заголовки статтей у нашій українській пресі? «Сестра сестрі вибила око…», «Мадам, у вас відклеїлася грудь», «Покійник заговорив і вдруге помер», «Тимошенко вийшла заміж за Порошенка» і так далі. Найцікавіше те, що майже в усіх матеріалах з такими пікантними назвами йдеться про досить-таки серйозні речі.

Хтозна, можливо, це навмисна приманка для читачів, а, може, журналісти просто дозволяють собі пожартувати, щоб ми з вами не нудьгували. В будь-якому разі читати нашу вітчизняну пресу дуже навіть цікаво. Головне правильно до цього підійти. Зараз же до вашої уваги спроба аналізу вітчизняного ринку друкованих видань. Отож, хто і що читає в нашій державі, кому що до вподоби, чого не вистачає, які проблеми існують та які маємо позитиви спробуємо зараз розібратись. Міркуємо разом!

ЧИ Є В УКРАЇНІ ЩО ЧИТАТИ?

   На щастя, з цим проблем у нас не має. З прилавків українцям пропонують доволі широкий вибір найрізноманітніших видань: серйозні аналітичні, інформаційні тижневики, пікантну жовту пресу, дитячі видання, гламурні жіночі та чоловічі журнали, спеціалізовані тематичні газети та журнали, кримінал, життєві історії, кросворди, рекламу тощо. Достатньо маємо непоганих інформаційних та аналітичних видань. Ціни помірні, тому про недоступність цієї продукції говорити, мабуть, не слід. Щоправда, недешево вартує глянцева преса, втім тут сама за себе говорить якість. Поряд з пропозицією існує відповідний попит. Пресою цікавляться, купують, читають. Поряд з телебаченням друковані ЗМІ є  найбільшим джерелом отримання новин для більшості українців. Щороку з’являються все нові й нові вдалі проекти. Тому цілком очевидно, що це доволі прибуткова сфера. Найбільше заробляють медіаструктури, які займаються випуском глянцевих видань, які так радують око читачів, втім зовсім не тішать гаманець. Тим не менш, попри немаленьку ціну, прихильників гарненьких кольорових журналів дуже багато. Серед них переважна більшість, звичайно, жінки. Це пов’язано з тим, що тематика глянцевої преси зосереджує свою увагу здебільшого на таких речах як мода, краса, косметика, секс, стосунки, психологія, здоров’я, спорт, любовні історії, розповіді про життя відомих людей і т. д. і т. п. А це, як правило, найбільше цікавить сучасних жінок. Чоловіки ж більше цікавляться спортом, тематичними виданнями про риболовлю, полювання тощо. Помітне місце серед чоловічих уподобань займає глянцева продукція еротичного змісту (чим би дитина не тішилася, як то кажуть, однак, мабуть, нам, жінкам, цього ніколи не зрозуміти, хтозна?). Є й дитяча преса, але вибору як такого, на жаль, майже нема. Прикро, але факт, наші прилавки просто завалені у прямому сенсі цього слова так званими «бульварними» газетками з огидними фотографіями, відверто брехливими матеріалами, які перенасичені вигаданими скандалами, новинами про найінтимніші сторони життя VIP-персон зі світу щоу-бізнесу та політики. Словом, жовта преса у нас є і ніхто з верхів навіть не збирається із цим явищем боротись. Треба визнати, і ці ЗМІ мають своїх прихильників і, зрештою, певним чином впливають на думку людей. На жаль. Очевидно, не на тому культурному рівні заходиться пересічний український громадянин, щоб розуміти що читати варто, а чого не слід.

   ЧОМУ ТАК МАЛО УКРАЇНОМОВНОЇ ПРОДУКЦІЇ?

   Незважаючи на те, що в Україні видається досить велика кількість періодики, в кіосках україномовні газети та журнали досі в меншості. Видавці стверджують, що друкувати російськомовну пресу набагато вигідніше. Тим часом деякі українські читачі виступають проти засилля російськомовного чтива. Так, активними в цьому сенсі є організатори акцій «Не будь байдужим» та «За право читати українською». Вони проводять багато заходів, спрямованих на пожвавлення дій відповідних органів щодо вирішення цієї актуальної проблеми. Але конкретних результатів таким шляхом досягти, звісно, важко. Але вже сам факт існування подібних громадських ініціатив не може не радувати. Принаймні проблему ці небайдужі піднімають, говорять про можливі шляхи її вирішення, що спонукає владу якщо не діяти, то хоча б задуматись про те, що діяти все ж таки потрібно.

   Особливо гостро проблема відсутності україномовного продукту торкається глянцевої преси. Якщо дуже захотіти, то можна нарахувати хіба з десяток журналів українською, серед яких 4 літературних, інші ж мають порівняно незначний тираж і реалізовуються у Західній Україні, тобто розраховані виключно на україномовну читацьку аудиторію. То в чому ж, власне, проблема? Найперше і найголовніше – не має політики згори, державної політики, яка б захищала і допомагала пресі не бути одномірною. По-друге, видавці керуються в першу чергу потребами ринку, а в Україні він такий, що українською друкуватись невигідно. Це стосується і газет, і журналів – як спеціалізованих, так і розважальних. Більшість із них розраховані на мешканців міст, де спілкуються переважно російською. Безумовно, це не стосується західноукраїнського регіону, адже місцева преса тут у більшості своїй україномовна і як такої проблеми не існує. Загрозливу ситуацію маємо у Центральній Україні, а на Сході та Півдні навіть катастрофічну. Все це можна пояснити не тільки тим, що переважає тут російськомовне населення, а й відсутністю популяризації державної національної мови. Знову-таки бездіяльність нашої влади. Якщо говорити конкретно про глянцеві журнали, то тут проблема ще й у тому, що велика частина їхнього доходу від реклами, а рішення про її розміщення приймають на 90% люди російськомовні, люди російської культури.

   Проблема україномовних видань, зокрема газет, полягає у тому, що коли видавець виходить на ринок, то відразу розуміє, що зможе працювати тільки з половиною українського ринку. Тому що ніхто в Донецьку, Луганську, Харкові чи Сімферополі не візьме україномовну газету на реалізацію. Видання ж, які виходять російською мовою, одразу можуть працювати з усією територією України, відповідно, комерційні шанси в україномовного видання удвічі менші, ніж у російськомовного.

   Зараз усе залежить від державної політики, адже роль держави у цьому процесі дуже велика, принаймні повинна бути такою. Тим часом держава абсолютно не допомагає україномовним мас-медіа, таким чином сприяючи розвитку російськомовних. Було б цілком коректно з боку держави зобов’язати будь-який загальнодержавний засіб масової інформації не менше половини свого накладу друкувати українською мовою. Якби держава робила такі чи подібні кроки, тоді можна було б говорити про те, що вона встановила рівні правила гри для україномовної та російськомовної продукції. А поки що, за висловом одного відомого нашого політика, «маємо те, що маємо».

   Завершуючи, хочеться звернутись до усіх тих, хто хоча б якоюсь мірою причетний до видання україномовної преси, адже саме ці люди за нинішньої ситуації повинні робити все для того, аби змінити стан справ. Видавці, які зацікавленні у популяризації саме україномовних газет та журналів, повинні робити максимально якісний, сучасний, а тому конкурентноспроможний продукт. Тут можна брати приклад з іншої сфери, однак дуже показовий. Погляньмо на «Океан Ельзи», або «ВВ». Вони – україномовні, але набагато успішніші від своїх російськомовних колег і навіть від дуже багатьох в Росії за рахунок таланту та якості. Тому завдання видавців робити свою справу більш талановито та набагато якісніше, щоб досягти таких бажаних та потрібних для українського читача результатів.

   Ірина КАЧАН

ВОО "Національний Альянс"