Трагічна смерть Олени Теліги, відомої української поетеси, визначного члена Організації Українських Націоналістів у лютому 1942 року – це аж ніяк не річниця смутку. Люди, що в цей день приходять у Бабин Яр, кладуть квіти до Пам’ятного Хреста, сповнені відчуттям причетності до образу, який втілює національну честь і благородство.

    У чому суть цього феномену?

    Передусім у цілісності характеру Олени Теліги, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, незважаючи на його очевидний трагічний кінець.

    Чимало дослідників життя і творчості поетеси не можуть збагнути, як „салонна дама”, що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Що більше, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Майже легендою став епізод з її емігрантського життя, коли на випад проти української мови  з боку офіцерів-монархістів вона рішуче відповіла:  „Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.  

Однак, це не легенда. Це – зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером.

    Творчий спадок Олени Теліги невеликий: більше трьох десятків поетичних шедеврів, одне незакінчене оповідання та низка публіцистичних статей. Стиль її творів - героїчний романтизм. Не випадково вона так часто вживає слово „грань”, яким, з одного боку, означує чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а, з другого, вимагає від своїх героїв її переступити, відважитися на вчинок гідний лицаря.

    Олена Теліга шукала лицарів у реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН – революційну, бойову й безкомпромісну Організацію. Так з’являється вірш „Засудженим”, присвячений бойовикам ОУН Василеві Біласу й Дмитрові Данилишину, молодим хлопцям, що загинули від рук польських шовіністів і стали символом національного спротиву окупаційній владі.

    І мов гимн урочистостей, мов визвольне гасло,

    Є двох імен нерозривне життя.

    Олена Теліга шукала лицарів і вона їх знайшла.

    У складі перших похідних груп ОУН Теліга повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами Київ. Те, що зовсім недавно було „візією”, мрією життя, стало реальністю.

    Однак український Київ 1941-42 років був непривітний. Роки радянської дійсності, як і нова влада, убили в значної частини населення саму віру в можливість національного відродження.  

Чимало тих, хто думав про швидкий „тріумф перемоги”, розчарувалися.

     Але тільки не Олена Теліга. У статті під промовистою назвою „Розсипаються мури” вона написала: „Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей  своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім  буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності”.

    Важко переоцінити вклад похідних груп ОУН, Олени Теліги, зокрема, у розбудову українського життя в столиці України в 1941-42 роках. На жаль, вітчизняна історіографія, наукова і суспільна думка ще не піднялися висоти гідного осмислення цих подій. Натомість окупанти дуже скоро збагнули небезпеку слова і чину Олени Теліги та її друзів.

    У лютому 1942 року гестапо провело масові арешти українського підпілля. В Олени Теліги була можливість покинути Київ. Вона цього не зробила, оскільки такий вчинок вважала зрадою. Очевидно, що гестапівський терор її не обминув.

    Поетесу та інших націоналістів було розстріляно в двадцятих числах лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: „Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху було викарбувано націоналістичний стилізований під меч Тризуб.

    Кажуть, що один з німецьких офіцерів після смерті Олени Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

    Сьогодні важко уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.

Богдан Червак,

провідник Київської міської організації ОУН

    P.S. 21 лютого цього року з ініціативи Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги та Київської міської організації ОУН в Києві, у Бабиному Яру відбувся молебень на честь Олени Теліги. Панахиду провели представники українських церков, після чого відбувся мітинг. Із словом про життя та подвиг О.Теліги виступили голова секретаріату ОУН Роман Матузко, голова Товариства ім. О.Теліги Ольга Кобець, представники українських партій та громадських організацій. Поезії прочитали переможці всеукраїнського конкурсу на краще виконання творів Олени Теліги. У заході взяв участь голова ОУН Микола Плав’юк.

                                                                                                                      www.cun.org.ua