Сімдесят років тому за постановою вищих партійних органів у СРСР розгорнулася чергова кривава «чистка», яка тривала майже два роки. В історичній публіцистиці ця репресивна кампанія нерідко йменується «великим терором»; у народі ж її називають просто — «тридцять сьомий».

Комуністична диктатура завжди — і до, і після 1937 року — супроводжувалася політичними репресіями. Однак саме тридцять сьомий став у пам'яті людей лиховісним символом системи масових убивств, які були організовані та проведені державною владою. Упродовж 1937-1938 за політичними звинуваченнями було заарештовано більше 1,7 мільйона осіб. А разом з жертвами депортацій і засудженими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони, більше 700 тисяч заарештованих були страчені.
     Слова «Сандармох» і «Соловки» ще довго озиватимуться болем у багатьох українських серцях. Тисячі наших співвітчизників були розстріляні й закатовані у цих місцях. Від 1997 року в Сандармоху і на Соловках відбуваються Дні пам'яті, які на державному рівні проводить Російська Федерація за активної участі московської і петербурзької організацій Товариства «Меморіал». Українці, які побували на Соловках, утворили неформальне товариство «Українські Соловки», де продовжують спілкуватися і нести у світ слово правди про те, що відбувалося у часи так званого великого терору 1937 року. З волинян на Соловках побували 27 жовтня 1997 року письменник, філософ Євген Сверстюк, який привіз дерев'яний хрест роботи Миколи Малишка (лише 2005 року його було замінено на пам'ятник), у 2003 році історик Леся Бондарук, а минулого року керівник хору «Посвіт» Ростислав Кушнірук.
     Цьогоріч нашу делегацію підтримав Президент України Віктор Ющенко, який 21 травня підписав Указ №431/2007 «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами великого терору — масових політичних репресій 1937-1938 років». А це означає, що будуть кошти на поїздку родичів загиблих, істориків, журналістів, небайдужих людей. Ймовірно, що в Сандармох і на Соловки приїде Президент України Віктор Ющенко.
     
     МОНАСТИР У БІЛОМУ МОРІ
     Соловецький архіпелаг площею 300 кв.км складається із шести великих островів і безлічі маленьких. Соловецький острів — найкрупніший на Білому морі, його протяжність з півночі на південь 24 кілометри, із заходу на схід — 16, а довжина дуже порізаної берегової лінії — 181 кілометр. Найдовша ніч тут у грудні — 22 години, стільки ж триває у червні найдовший день. Влітку на Соловках встановлюється прекрасний період «білих ночей».
     На островах раніше ніколи не жило цивільне населення, хіба що язичники мали на островах свої капища і припливали справляти ритуали. Дивовижні камінні лабіринти, яким понад два-три тисячоліття, тут і досі є загадкою. Кажуть, що їх спорудили язичники, щоб душі мертвих не поверталися у світ живих.
     У 1429 році на Соловках поселилися іноки Валаамського монастиря Саватій та Герман, які заснували монастир. Коли настоятелем монастиря став ігумен Філіп (Количев) (1548-1566 рр.), розпочався період розквіту і благополуччя Соловецького монастиря. За 18 років керівництва Філіп розбудував монастир і острови. Після побудови цегельного заводу розпочалося грандіозне камінне будівництво храмів. Через острів провели добрі дороги, осушили і розчистили сінокоси. На Великому Муксалмінському острові збудували обширний скотний двір. Святе озеро поєднали проточними каналами з 52-ма іншими озерами, що забезпечувало постійний притік питної води для монастиря і роботи водяного млина. У монастирській кузні виробляли лопати, цвяхи, відливали котли і дзвони. Наприкінці XIX ст. у монастирі діяли: цегельний, канатний, прядильно-сітковий, сукноваленний, шкірний, солодовий, салотопливний, лісопильний і два свічкових заводи. 1912 року на протоці води із Святого озера було споруджено єдину свого роду монастирську гідроелектростанцію.
     У монастирі зберігалося чимало релігійних реліквій, різних цінностей. Книжкові багатства соловецької бібліотеки були грандіозні. Монастирський опис червня 1676 року вказує на 948 рукописних і 530 друкованих книг. 1835 року бібліотека нараховувала вже 4606 томів.
     Часті набіги шведів на Помор'я змусили монастир розпочати 1582 року будівництво камінної фортеці. Її спорудження тривало 14 років і було завершено 1596 року. Загальна довжина фортечних стін — 1080 м, товщина в основі — до 7 м, висота стін — до 10 м, висота веж — до 17 м, площа внутрішнього простору — 3,55 га. За всю історію на Соловецьку фортецю лише двічі нападали і ці напади з успіхом були відбиті. В середині XIX ст., у період Кримської війни, у 1854 році до островів підійшли два 60-гарматних англійських фрегати. Після невдалої спроби переговорів англійці відкрили по фортеці вогонь. Протягом безперервного 9-годинного бомбардування монастиря випущено близько 1800 ядер і бомб. За визнанням самих англійців, такого вогню вистачило б на знищення шести міст. Результат обстрілу був шокуючим: не було жодної людської жертви. Не постраждали навіть чайки, яких безліч населяло монастир. Незначно були пошкоджені окремі приміщення. Остання бомба пробила куточок ікони Богородиці й при цьому не розірвалася. Героїчна оборона беззбройної фортеці і чудеса спасіння різко підняли авторитет монастиря і значно збільшили кількість прочан.
     
     ЦАРСЬКА ТЮРМА, ДЕ СИДІВ КАЛНИШЕВСЬКИЙ
     Монастирі в Росії здавна були місцем заслання і ув'язнення. Віддаленість Соловецького монастиря, його островне положення гарантували надійну ізоляцію політичних противників та інших «государевих ослушників». До 1798 року монастир не мав спеціальних тюремних приміщень. В'язнів утримували у різних місцях: під братськими келіями, у комірних палатах, у внутрішньопристінних казематах фортечних веж. Так перебував тут в ув'язненні останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого цариця Катерина II, зруйнувавши 1775 року Січ, запроторила на Соловки. Тут показують під однією з веж дірку в мурі, що веде до келії отамана. Келія доволі простора, але в'язня звідти не випускали навіть за природною потребою. Двічі на рік — у великі свята — водили до церкви помолитися. Цар Олександр І через 25 років, у 1801-му звільнив 110-літнього П.Калнишевського, який на той час уже осліп. Отаман попросив дозволу залишитися при монастирі, і ще, як чернець, пожив тут два роки і помер 31 жовтня 1803 року (за новим стилем це буде 12 листопада).
     За 300 років існування монастиря в'язнів у Соловках було близько 350 осіб. У 1903 році на прохання монашої братії острог закрили, щоб не порушувати святість і добре ім'я Божої обителі. Проте радянська влада за 19 років — з 1920 до 1939 — перепустила через Соловки понад 100 тисяч в'язнів... І довгожителів тут уже не було: половина в'язнів загинула. Десятки тисяч українських селян (з 1,2 млн. репресованих як «куркулі») побували тут, а також представники української інтелігенції, репресованої у 30-х роках.
     
     «ВЛАДА ТУТ НЕ СОВЄТСЬКА, А СОЛОВЕЦЬКА»
     Ідея утворення на Соловках концентраційного табору виникла навесні 1920 року після встановлення на Півночі радянської влади. Спочатку на базі закритого монастиря організували радгосп «Соловки», куди на примусову роботу направляли перших ув'язнених.
     Офіційно СЛОН (російською мовою — «соловецкие лагеря особого назначения») був сформований восени 1923 року. Він став центром першого в СРСР табірного управління. На соловецькому «полігоні» відпрацьовувалася практика охорони і розстрілів ув'язнених, визначалися «норми харчування» і технологія поховання трупів. Чисельність в'язнів на островах не була постійною — від 3 до 16 тисяч осіб.
     У склад Соловецьких таборів у різний час входили Вишерські й Свірські табори, а 1931 року на базі відділень СЛОНа був утворений Біломорсько-Балтійський виправно-трудовий табір.
     Наприкінці 1923-го на Соловках налічувалося 2,5 тис. в'язнів, у 1928 — вже 22 тисячі. Усі споруди, які були на Соловецькому острові, тобто Кремль, чернечі келії, побутові приміщення та церкви, радянська влада використала під місця ув'язнення. З церкви Вознесіння на Секірній горі зробила карцер, з якого живими не виходили, «парашу» розмістили у вівтарі. На віддаленому острові Анзер, у Голгофо-Розіп'ятському скиті, влаштувала табір з такою ж назвою — Голгофо-Розіп'ятський. Спецтюрму для політв'язнів було побудовано в Ісаково — тут 1926 року за відмову виконати режимні нововведення охорона розстріляла політв'язнів.
     До кінця 20-х років на Соловках фактично існував «статус політв'язня» для противників більшовизму. До 1926 року їх навіть не примушували працювати, і харчування було цілком стерпне. Відтак примусова праця стала обов'язковою умовою «перевиховання». В'язні рубали і сплавляли ліс, підтримували господарство. Із 1926 року СЛОН розширено й на материк. Табір у Кремлі поділявся на «роти»: в кожному приміщенні розміщувалася окрема категорія в'язнів (есери, меншовики, контрреволюціонери, куркулі, троцькісти, терористи, «соціально близькі» радянській владі карні в'язні тощо). Однак приміщення не були ізольовані одне від одного, як пізніше в концтаборах.
     Тут видавався журнал, який надходив у бібліотеки СРСР (пишучої братії додалося в 30-х роках), навіть діяв театр, де ув'язнений славетний український режисер Лесь Курбас ставив п'єси. Та епоха СЛОНу скінчилася — розпочалася епоха ГУЛАГу. 20 лютого 1937 року СЛОН перетворено на СТОН — російською: «Соловецкую тюрьму особого назначения». Це була не просто зміна вивіски: 5 серпня того лиховісного року розпочалася наймасовіша, єжовська «чистка» суспільства, в тому числі й місць позбавлення волі.
     
     САНДАРМОХ: ТУТ ПОЛІГ ЦВІТ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
     Значний відсоток серед в'язнів завжди становили українці. На осінь 1937-го у багатьох соловчан терміни ув'язнення закінчувались. Треба було вирішувати, що з ними робити, оскільки вихід на волю цих людей, засуджених переважно за політичними статтями, був небажаний для режиму. Щоб їх не звільняти, Москва вирішила «почистити» й концтабори. Для цього потрібно було сфабрикувати нові «справи». Матеріалом для них стали доноси табірних стукачів про розмови й настрої в'язнів та характеристики, складені адміністрацією. На Соловках усі характеристики підписував начальник СТОНу Ейхманс. Розслідування і судові засідання не провадились, вироки засудженим до кари смерті не оголошувалися.
     Сама операція розпочалася 5 серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 і мала тривати чотири місяці. Насправді ж «єжовська чистка» була припинена аж 15 листопада 1938 року. За 15 місяців цієї кампанії було знищено смертними вироками 681.692 чоловік. А найбільша група — 1111 осіб — розстріляна 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
     Доля 1111, так званого «Соловецького етапу», стала відомою лише в 1997 році. Відкривачами Сандармоху — місця розстрілів — стали Веніамін Іофе і Юрій Дмитрієв. Як говорить останній, пошуки велися згідно з інструктажем робітників НКВД, які розстріли і проводили. 1 липня 1997 року на 19-му кілометрі шляху Медвежа Гора — Повенець було таки знайдено розстрільні ями — урочище Сандармох.
     Соловецьких в'язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею перевозили до Медвежогорська й поміщали в СІЗО Белбалта (він здатен був вмістити не більше 300 осіб). Звідси засуджені зв'язаними доставлялися в Сандармох. Тут капітан М. Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера) розстрілював їх з револьвера. Щодня тут, в «обычном месте расстрелов» (так названо Сандармох в кримінальній справі М.Матвєєва, згідно з якою його самого засудять пізніше), він вбивав 200 — 250 чоловік за добу, відповідно до протоколу трійки, з 27 жовтня по 4 листопада. (Перерву було зроблено з 27 жовтня по 1 листопада, через спробу втечі, тому процедуру перевезення в'язнів змінювали).
     Всього, разом з Соловецьким етапом, за даними Ю. Дмитрієва, в Сандармосі покоїться від 7 до 9 тисяч людей 60 національностей і 9 релігійних конфесій. Серед них 2749 росіян, 800 фінів, 739 карелів, 677 українців, 253 поляки, 219 німців, 194 євреї, 130 білорусів, 53 татарини, 43 естонці, 34 латиші...
     Українці були об'єднані радянським правосуддям під справою «Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкой тюрьмы ГУГБ НКВД СССРП на 134 человека украинских буржуазных националистов.» У жовтні 1937 року на етап пішли, зокрема, близько 300 українців, серед них — поет-неокласик професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, Антон, Остап і Богдан Крушельницькі, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Влизько, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики Матвій Яворський, Сергій Грушевський (брат Михайла Грушевського)... З етапу вони не повернулися, бо вирок був один — розстріл, який виконали в урочищі Сандармох.
     Україна пам'ятає своїх героїв. На Соловки й у Сандармох щороку приїжджають українці. Останні 7 років ці делегації організовував Василь Овсієнко — дисидент, філолог, публіцист. 2005 рік був особливо знаковим. Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі українського мовознавця Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в'язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука та редакція вісника «Ант» 2003 року провели відкритий конкурс на проект пам'ятника. За спорудження пам`ятника взялося Карельське республіканське Товариство української культури «Калина» і особисто його голова Лариса Скрипникова, яка довела — метод народної дипломатії є найбільш дійовим. Силами українців усього світу було зібрано кошти. Скульптори Микола Малишко і Назар Білик вирізали з уральського граніту Козацького хреста з написом «Убієнним синам України» та колом з хрестоматійними профілями. Пам`ятник освячений 9 жовтня 2004 року, а офіційно відкритий з участю української делегації 5 серпня 2005 року. Це перший професійний пам'ятник українським політв'язням поза Україною.
     Нині на Соловках менше двох тисяч населення. Соловецький район належить до Архангельської області Росії. Поруч — автономна Карелія. Найближча залізнична станція і морський порт — Кемь, за 60 км морем на захід.

Леся БОНДАРУК

www.volyn.com.ua