У часи президентства Алєксандра Кваснєвського Польща називала себе союзником і першим лобістом України. Про це говорила уся Європа. Небезпідставно. З приходом до влади у Польщі нових президента Леха і прем’єра Ярослава Качиньських у 2005 і 2006 роках все змінилося: західних сусідів України лихоманить політичною кризою, а правляча партія правлячих братів-близнюків «Право і Справедливість» ніяк не може сформувати міцну коаліцію. Це відбивається і на стосунках з Євросоюзом, і на «просуванні» України в ЄС.

На політичному рівні лобізм, на жаль для нас, українців, згасає. Саме у цей момент з’явилася ініціативна громадськість, яка намагається посилити контакти поміж обома державами і посприяти вступу України до ЄС. Вони – романтики, які прагнуть змінити стереотипи по обидва боки польсько-українського кордону. Вони – романтики, які вважають, що масовими заходами можливо привернути увагу Європарламенту, який би задумався над питанням членства України у ЄС. Вони – романтики, які заснували Фундацію духовної культури пограниччя.

Уже вчетверте Фундація духовної культури пограниччя виступатиме разом з МГО Академія Української Молоді організатором Транскордонних Польсько-Українських Днів Добросусідства Корчмин-2007. Пройдуть вони 25-28 серпня на кордоні між Польщею та Україною.

Один з організаторів Транскордонних Польсько-Українських Днів Добросусідства Корчмин-2007 – голова Фундації духовної культури пограниччя, капелан академічного студентського середовища і парох храму Різдва Пресвятої Богородиці в місті Люблін (Польща), отець-мітрат УГКЦ Стефан Батрух.

– Фундація духовної культури пограниччя діє з 1994 року. Її метою є збереження культурної спадщини прикордоння. У першу чергу я працюю над тим, щоб зберегти українську культуру поблизу кордону між Україною та Польщею, але зацікавлення фундації охоплює й інші галузі – єврейська і латинська спадщина. Зусиллями Фундації була порятована церква на Люблінщині, відновлено багато старих кладовищ. Ми видаємо матеріали, присвячені минулому польсько-українського прикордоння, організовуємо конференції, остання пройшла під назвою «Культура і духовність польсько-українського прикордоння». Ми хочемо дати друге життя польсько-українському прикордонню, пробудити його зі сну, яким воно снило до цього часу.

– Коли я вперше перетинав цей кордон, мене переслідував якийсь невідомий страх. Я вважав себе злочинцем через те, що підходжу до кордону. Нині, після кількох років діяльності організації Транскордонних Польсько-Українських Днів Добросусідства, саме завдяки заходам, які ми влаштовували на кордоні, я зрозумів, що кордон – це чисто умовна справа. Він – символічна лінія, яка розділяє дві держави. Я зрозумів також і те, що ця лінія не мусить відштовхувати людей по обидві її сторони. Люди, які мешкають поблизу кордону і мають своїх знайомих чи родичів з іншого боку, мають право на те, щоб бачити їх, щоб спільно, разом з ними відзначати свята. Щоб не тільки раз на 50 років вони відвідували один одного, а щоб обидві сторони могли їздити один до одного в гості постійно. Вони мають право на це. А те, що їм так важко, що кордон унеможливлює ці зустрічі, що так мало переходів і такі великі черги на них – це аномалія, це надто ненормально, щоб бути закономірністю в нашому світі і ми не можемо змиритися з таким ходом подій. Якщо нас буде більше, я вірю, я знаю, що ми зможемо внести зміни до жорсткого кордону, а ще істотно поглибити дружні взаємини між Україною та Польщею.

– Так, на прикордонних землях мешкали щонайменше дві національні групи – поляки й українці, дуже перемішані поміж собою. Важливо пам’ятати й те, що серйозну вагу на цих територіях відігравало і єврейське населення. Очевидним є і те, що Друга світова війна повністю зруйнувала ту дружню атмосферу і оригінальну культуру, яка втілювалася в матеріальній, духовній сферах життя національних груп. Роки повоєнні поглибили стан розбіжностей. Кордон спричинився до того, що всі пам’ятки архітектури, взагалі всі форми культурної активності, яка була до війни – були призупинені.

– Дуже гарні та мудрі заяви. На жаль, за ними не завжди йде діло. Сьогодні приходить такий час, що від заяв потрібно переходити до конкретної реалізації. Багато говорили – ми вже від того втомилися, ми вже їм не віримо і беремо ініціативу з реалізації в свої руки.

– З одного боку здавалося б, так – все затишно й спокійно. Проте існують забуті терени, де мало доріг поміж обома державами, жодних спільних культурних заходів. Себто, це опущена, покинута територія, залишена напризволяще. Втім, у пам’яті людей, які там мешкають, старшого покоління (а воно передає свої спогади молодшому), після Другої світової війни залишилися великі, важкі рани.

У час війни, під її кінець, відбувалися гострі конфлікти між українцями і поляками. Йшлося, з одного боку, про право, якого домагалися українські націоналісти – добитися незалежності й самостійності. З іншого – населення польське, яке проживало на цій території і не мало наміру куди-небудь переселятися, давати незалежність українцям. Дійшло до гострого конфлікту, який полишив великі рани. А інші рани з’явилися, коли система Радянського Союзу – колективізація і диктатура спричинили до того, що люди були залякані, перестали бути собою, відчули на собі політичний, ідеологічний тиск.

Зараз окрім хліба людям потрібно духовних ліків. Рани війни і післявоєнного часу треба гоїти. Цього неможливо зробити тільки пригадуванням трагічного минулого, для цього потрібні кроки, які дозволять людям старшого покоління зустрітися з тими представниками ворожого табору, які через політиків ставали по інший бік барикад.

– Обидві нації обтяжені важким матеріальним життям. Але пам’ять про війну передається майбутнім поколінням. У Польщі існує стереотип українця, який заангажований в партизанську війну, який ходить озброєний з рушницею і готовий щомиті вистрелити. Поляк ніколи не знає, який намір в українця. Українцям, які живуть з польського боку кордону дуже важко звикнути до того, що вони мають українське коріння, вони дуже цього бояться. Вони соромляться, щоб їхні сусіди не показували на них пальцем, не казали на них «українці», тому що саме слово набрало образливого значення. Тому українці в Польщі приховують своє походження. Всі односельчани знають, що вони з українського роду, але не звуть їх українцями, намагаються цього уникати.

– Ні, це більше у психологічній, підсвідомій, ментальній площині. У цьому винна комуністична польська пропаганда після Другої світової війни, яка мала на меті спотворити українців для поляків, показати їх як загрозу для польського мирного буття, майбутнього Польської держави. Ця пропаганда застосовувала дуже різноманітні заходи. Це мільйонні тиражі публікацій в газетах, де українська визвольна боротьба показана в однобокому ракурсі. Я думаю, що подібний стереотип недовіри існує і з українського боку кордону. Це страх перед підступом з боку поляків. Страх, пов’язаний з тим, що в них постійно є якийсь прихований інтерес, бажання використати ближнього. Поступово такий принизливий для обох націй стереотип треба змінювати. Так, будь-який стереотип важко змінити, але це потрібно починати робити вже зараз, інакше все залишиться по-старому. Крім того нам треба, щоб обидва суспільства вже сьогодні навчились поважати, цінувати одне одного і співпрацювати задля добра. До цього нас спонукає і «Євро-2012».

– Це виклик, це великий шанс, який постав перед обома державами: чи наші народи зуміють його використати? Хотів би дуже, щоб так було, бо зважаю і на потенціал, який є в Польщі та України. Насправді «Євро2012» може бути гарним імпульсом для обох наших держав. Він може бути змарнований і невикористаний – про це не хочу думати. Тому радію, що до цієї ініціативи приєднується все більше людей, структур, у тому числі урядових. Вони розуміють, що від польсько-українських стосунків буде залежати велика частина європейського майбутнього.

Наразі нам потрібна багаточисельна маніфестація, щоб уся Європа побачила – Україна хоче належати до ЄС, хоче бути вільною європейською державою у спільноті таких самих. Символічно, відразу після Дня незалежності, відбудуться і ІV Транскордонні Польсько-Українські Дні Добросусідства, які будуть виконувати функцію єднання між країнами.

Якщо буде підтримка і чисельна участь з обох боків, то до 2012 року кордон впаде, Україна ввійде до ЄС. Це буде сигнал і для керівництва обох держав, і для прикордонників. Чутка про суспільний рух має дійти до найвищих європейських структур.

Ми хочемо запросити усіх бажаючих до співпраці, до сприяння дружнім стосункам України та Польщі. Просимо усіх приїхати на місце майбутнього митного переходу Угринів-Долгобичів, а також до сіл Корчмин і Стаївка 25-28 серпня та відчути цю надзвичайну атмосферу, відсвяткувавши День незалежності України на вільному кордоні вільних людей.

– У нас багато інтелектуалів з обох боків, які щиро зацікавлені в співпраці на різних рівнях: культурному, науковому, університетському. Але потреби набагато більші. Тих, хто постійно контактує з іншим боком кордону поки що небагато. До 1990 року польські науковці більше співпрацювали з українськими вченими, аніж тепер.

Мені здається, відносини між інтелектуалами обох держав могли б розвиватися динамічніше, але гальмом наших спільних звершень стала корисливість. Тобто, якщо сторони будуть більше думати про те, яку користь вони матимуть, яку фінансову вигоду отримають, то такі стосунки не будуть тривкими. Так само боюся перспективи «Євро-2012». Якщо не буде заходів, які нас об’єднають, покажуть, що в інтересі одних та інших є співпраця, то я боюся, що ця корисливість і мислення тільки про власний інтерес може сильно зашкодити.

– Ми шануємо кордон і не хочемо показати, що його нема зовсім. Насправді він існує, але ми апелюємо до сьогоднішнього його стану. Це ж дроти, які залишилися з радянських часів! Зараз такого кордону не має бути. Якщо він, можливо, був комусь потрібен 60 років назад, то зараз потреби в дротах ні для кого вже нема. Думаємо, що це не той кордон, який має бути поміж Україною і Польщею. А прикордонники з обох сторін відкриті до співпраці, ми цінуємо це.

Ми хочемо, щоб спільні українсько-польські концерти відбувалися на кордоні постійно, щоб на такий суспільний рух звертали увагу політики і щоб нове покоління українців жило у Євросоюзі. Загалом усе в руках наших суспільств. Якщо ми дійсно підключимо до цієї справи громадян, усе суспільство, а не лише політиків, які дуже часто крім ідеології, пустослів’я, крім власних приватних інтересів нічого не хочуть знати, то суспільство саме висловилось, яким хоче бачити цей кордон. Після того політики і в Києві, і в Брюсселі будуть просто зобов’язані почути цей заклик.

Запрошую всіх до участі. І пам’ятаймо: коли Україна виявила своє бажання бути самостійною, то першою країною, яка визнала це – була Польща. Також саме у Києві, на Майдані, молоді поляки і українці пліч-о-пліч кричали «Разом нас багато, нас не подолати» та «Київ-Варшава – спільна справа». І тепер, коли дійсно Польща ввійде до Шенгенської зони, а в України постає нове питання про буття в ЄС, молоді поляки і молоді українці мають заявити перед усією Європою, що майбутнє України – однозначно Європа.

Усі заходи Транскордонних Польсько-Українських Днів Добросусідства Корчмин-2007 відбуватимуться на місці майбутнього переходу через кордон Угринів/Долгобичів та селі Корчмин, де за переказами з’являлась Богоматір. Зокрема, 25 серпня відбудеться концерт «Європейський Міст» – «Кордон-803» за участю українських та польських естрадних гуртів. 27 серпня у рамках Днів Добросусідства пройде вшанування пам’яті капелана Української Галицької Армії отця Мирослава Ріпецького, на його могилі біля села Корчмин. 28 серпня Дні завершаться релігійно-мистецькою програмою з нагоди празника Успіння Пресвятої Богородиці біля сіл Корчмин та Стаївка.