Бездушний офіціоз у вшануванні пам'яті жертв воєн має поступитися християнському поклонінню і нашій молитві.  Вшанування пам'яті полеглих у війні належить до культури народу. В післявоєнні роки військкомати і органи компартійної влади встановлювали по містах і селах обов'язкові стандартні пам'ят ники «невідомому солдатові». Це був ідеологічний стандарт, але там, де за справу брались люди чесні і відповідальні, на пам'ятнику було викарбувано імена полеглих на війні. Якщо говорити про сільські пам'ятники, то там скласти список прізвищ було легко.

Там же, де за справу бралися чужі чиновники або органи КГБ, то їх людські імена цікавили найменше, їм потрібна була пропагандивна начинка. Так, в селі Сільце Горохівського району на пам'ятникові «невідомому солдатові» вони викарбували такий напис: «Слава героям. Вони загинули за рідну вітчизну в 1941-1945р.» Далі список імен. А в другій колонці напис: «Вони загинули від рук українських буржуазних націоналістів.» І список...
     Можна б сказати: «Кому що, а курці просо». Почерк усім відомий... Але при чім тут пам'ятник «невідомому солдатові»? І де тут є той елемент культури, який називається вшануванням пам'яті?
     Немає сумніву, що такі написи були централізовано схвалені, і їх на Волині безліч. Але після усіх викриттів, які вийшли на світло денне протягом 90-х років, ми уже знаємо, що ці убивства під маскою «українських буржуазних націоналістів» часто теж були централізовано спланованими.
     На Волині є села, де такі душогубні акції — убивства намічених людей — проводились навіть не дуже приховано: все одно ніхто не напише і ніхто не посміє вголос сказати, що убивцями були переодягнені кагебісти, що чув навіть їхні розмови, що знає, як вони заздалегідь організовували фотокореспондентів і журналістів, які мали висвітлити «звірство бандерівців». Інколи вони навіть користувалися традиційними петрівсько-московськими методами одрубування голів, почерпнутими з картини «Утро стрелецкой казни». І досягали своєї мети — стероризувати населення і паралізувати опір. Про це є документи. Наприклад, пишуть, що загони Соколова морально розкладені, але їх не треба розпускати, бо круговою порукою тримаються і діють ефективно...
     Поряд з тим були жертви, які загинули від рук СБ або як сексоти, або й запідозрені невинно. Адже там, в СБ, не було слідчих відділів з перевіркою, з викликом свідків, а все вирішувалося скоро, і не завжди кваліфікованими справедливими людьми... Часто провокатори з КГБ пускали погану чутку про людину, яка не хотіла з ними співпрацювати.
     Як же нам встановити правду, коли не знаємо навіть, що стоїть за похоронкою «загинув смертю хоробрих», бо таке присилали і після смерті в бою, і після смерті солдата, розстріляного за відлучення від своєї роти, і після розстрілу християнина-баптиста, який не хотів брати до рук гвинтівку, і після отруєння трофейним спиртом... Звичайно, формула «никто не забьіт» покриває незліченні імена тих, що залишилися поза обліком — задля приховання кількості втрат, яких не рахували.
     В культурних селах України на пам'ятниках «невідомому солдатові» пишуть імена людей, що не повернулися з війни, а на пам'ятниках геноциду 1933 року — імена або тільки цифри загиблих жителів села.
     Історія міст і сіл не може обійтись без того, щоб осмислити людські втрати України в XX столітті. Але це має робитися чесно і коректно. На камені треба карбувати слова вічні.
     Тільки зачерствілою байдужістю та інерцією страху можна пояснити те, що на Волині і досі збережені кадебістські написи, які приховують правду про боротьбу УПА проти гестапо і МГБ та про величезну кількість депортацій до Сибіру — за допомогу в цій боротьбі. Тим жертвам також треба справити хрести.
     Час руйнує пам'ятки. Давно вже пора подумати, щоб замінити їх традиційними хрестами, а офіційні символи залишити на могилах карателів, яких останнім часом стали одспівувати попи з Московського патріархату, обминаючи могили повстанців, тобто християн. Дивно, що після цього вони розраховують на повагу в народу...
     Вшанування пам'яті скошених лютими війнами XX століття — то не просто наш обов'язок. Це і образ нашої культури, нашої самосвідомості і самоповаги. Треба визнати, що цвинтарі на Волині загалом добре впорядковані, доглянуті. А все те, до чого доторкнувся лід офіціозу, було і залишається чужим. А там же такі самі люди і душі, які потребують нашої молитви і пам'яті, а коли на могилі стоїть хрест, до нього в народі ставлення, як до свого.

Євген СВЕРСТЮК, доктор філософії,

 лауреат державної премії України імені Тараса Шевченка

www.volyn.com.ua