Її називають співочим символом України, їй аплодують стоячи не лише на рідній землі, голос і пісню Ніни Матвієнко знають далеко за межами нашої країни. Попри світове визнання, винагороди та почесті, співачка дуже проста й доброзичлива в спілкуванні. Вона несе народні традиції не лише в маси, а й плекає їх удома. Приміром, діти в сім’ї Гончар – Матвієнко звертаються до своїх батьків по-старосвітському, тільки на «ви». Нашу розмову з Ніною Митрофанівною ми розпочали з огляду «БЦ» та її планів на літо.

– Цього року їду на «Слов’янський базар»,  виступатиму там від України. Але шкодую, що погодилася, адже пропущу фестиваль «Країна мрій». Після цього фестивалю завжди хочеться мріяти. Боже, а це що таке? (Пані Ніна, переглядаючи «БЦ», побачила матеріал про дитячу йогу. – Авт.)

– Та не лякайтеся, то дитина просто спить.

– Цікаво, але трохи має страшний вигляд.

– Ви згадали про етнофестиваль «Країна мрій». Нині пішла хвиля відродження традицій. Коли-небудь може таке статися, що народна пісня виродиться й зникнуть її носії?

– Я теж колись так думала, але завжди народжувалися такі, як я, – носії цієї культури. Вірю, що це буде безперервне передавання естафети, бо ж народна пісня заражає всіх. Сьогодні навіть молодь співає народні пісні. Мої діти змалечку в цьому виростали, слухали, як то кажуть, серце нації. І я знаю, що вони обов’язково це передадуть своїм дітям. Навіть мій старший син, якій пішов у монахи, купує диски з народною музикою й слухає їх. Молитва ніби стала його диханням, а народна пісня – серцем. Другий мій син займається айкідо. Хлопці, які з ним у групі, здається, далекі від фольклору, народних пісень, але він їх усіх підсадив на це. Перша пісня, яку вони співають, приїжджаючи на змагання за кордон, – «Закувала зозуленька в лузі на помості...» (Ніна Митрофанівна затягує пісню. – Авт.).

– А якщо порівнювати пісні й традиції інших народів, що спільного між ними?

– Гарне питання. Спільне – бажання показати красу свого народу. Якось я була в Греції й зустрілася з народними співаками, побачила там справжній танець сиртакі. У нас його неправильно виконують. Це родинний танець із відповідними підспівуваннями. Кожний член сім’ї входить у коло танцю за старшинством у родині. Це надзвичайно цікаво.

– Вас чомусь асоціюють переважно з народними піснями...

– Так, але я живу не лише народною піснею. У моєму репертуарі багато камерної музики, зокрема співаю з Ансамблем старовинної музики під орудою Кості Чечені, виконую твори епохи бароко, духовні твори. Маю досвід роботи із сучасними виконавцями. Удома теж слухаю різну музику. Наприклад, у мене є диски грузинської народної музики: із Грузії привезла псалми грузинського жіночого хору. Співпрацювала з вірменськими, польськими виконавцями.

– Поговорімо про символізм народної пісні...

– Пісня – це не символи, це, скоріше, паралелізми. Українська пісня дуже поєднана з нашою природою. Наприклад, «Йшли корови із діброви, а овечки з поля, заплакала дівчинонька при місяці стоя...». Це ціла картина, яку може писати художник. Або ж «Ой у саду соловейко, щебече раненько, куди їдеш-від’їжджаєш, любиє серденько?». Соловейко-серденько. Зозуля – символ печалі, розлуки; калина – любов, краса дівчини. Це тема, якої вистачить не на одну лекцію. Просто люди відійшли від природи, а це погано. Ну як би я без цієї верби жила? (Пані Ніна вказує на розкішну вербу, яка росте в її дворі. – Авт.).

– А ви не забобонна людина? Кажуть, не можна, щоб верба росла у дворі...

– Не забобонна. Верба, навпаки, повернула щастя в хату. Забобони не дають людині бути вільною. От люди кажуть: не сади верби, не сади ялинки, бо будеш одинокий. Та колись же, звичайно, будеш одинокий! Але можна сказати собі: я буду щаслива! Треба бути сильнішим за забобони. Коли постало питання про моє сімейне щастя, то я сказала: «Ніхто в мене його не забере, і мене від нього». І це перемогло.

– Повернімося до теми фольклору, традицій. Раніше головним осередком культури, її серцевиною, якщо можна так сказати, було село, нині ж воно вироджується. Чому так відбувається?

– На це було спрямовано державну політику. Навіть священики колись не дозволяли на території храму співати гаївок, веснянок. З усіх боків усе потихеньку придушували, винищували. Чим менше людина духовна, тим вона агресивніша.

– Кажуть, на створення тріо «Золоті ключі» вас колись надихнув Іван Миколайчук.

– У мене є подруга Валя Ковальська, нас було водою не розлити. Якось я поїхала на гастролі в Канаду, а Валю не взяли. Зате під час поїздки я познайомилася з Марійкою Миколайчук, дружиною Івана. Ми частенько з нею співали вдвох, але нам не вистачало середнього голосу, який має Валя. Коли повернулися в Київ, то я їх познайомила. Марійка запросила нас у гості на борщ. На обід прийшов також Іван. Сидимо, їмо, а Іван і питає: «Дівки, ви щось заспіваєте?» І ми затягнули «Ой попід гай зелененький». Власне, тоді ми вперше зібралися втрьох і заспівали. Якось його слова нас спрямували.

– Свого часу ви брали активну участь у політичних акціях. Чому ви досі не в політиці?

– Я аполітична людина, у мені переважають емоції. А в політиці потрібно бути логічною проституткою. Там треба вміти прощати, переступити через свої амбіції. Звичайно, дуже важливо не загубити в цій політичній проституції хороших і дійсно патріотичних людей. А взагалі, співакам нема чого робити в політиці. Співак не може виконувати одразу дві функції, він просто займає там чиєсь місце. До того ж у співака є совість, а в політиків не завжди вона є. Хіба що Ющенко становить виняток. Він для мене – совість нації. Вважаю, що країна й народ разом із ним зросли духовно. Сьогодні можна часто почути нарікання або якісь образи стосовно нашого Президента, у мене ж немає таких почуттів. Те, що нині відбувається в країні, цілком закономірно й природно. Люди ростуть, визріває нація й визріває політика.

– Люди часто звертаються до вас зі своїми проханнями до Ющенка?

– Часто. Лише тема отруєння Президента спровокувала масу листів і звернень. Здавалося  б, скільки в Президента охорони, але його все одно отруїли. До речі, до мене під час виступів підходило двоє різних людей, вони казали, що Ющенка отруїла чорнява жінка з Донецька на ім’я Рая. Я б не звернула уваги, якби одне й те саме не казали зовсім різні люди з різних міст. Тому я через пресу це передаю. Мені надходить багато листів на цю тему, люди просять, щоб я передала їх Ющенку. Багато хто пише, що проблеми на його обличчі минуть тоді, коли він виконає місію як духовна людина.

– Ви зачепили тему духовності. Ваш старший син пішов у монахи. Як ви на це реагували?

– Звичайно, спочатку переживала, часом нарікала, але тепер прошу в Бога за це прощення. Люди духовні, які розуміються на таких речах, кажуть: щоб не закінчився рід, Господь дає для роду монаха, який має вимолити цей рід. Так само, якщо в матері не було щастя, то вона має вимолити його для дочок. До речі, коли син став монахом, багаторічні випробування в нашій родині припинилися.

– Ви часто кажете, що у вас була багатодітна родина – аж 11 дітей. Нині народжують одну-дві дитини, мотивуючи це тим, що настали важкі часи. Але ж тоді ніби ще важче було. Чому ж сучасні сім’ї так змінилися?

– Бо є страх перед майбутнім. Колись люди мислили інакше. Вони знали, що коли Бог дав на одну сорочечку, то й дасть і на другу. Сьогодні всі надіються тільки на себе самих. Я часто чую від державців такі слова: «А навіщо вона їх плодить, якщо не має чим їх годувати?!» Це дуже дивує й лякає. Раніше такого не казали, раніше матір вітали. От, наприклад, моїй мамі давали безкоштовно тканину: перкаль, штапель, сатин, ситець. Пам’ятаю, як я в пошитих мамою шароварчиках і сорочечці поїхала в інтернат. Тоді речей не було так багато. Усі носили одне плаття: тільки-но воно ставало замале, його передавали молодшому за віком.

– Але сьогодні у вас багато різноманітних костюмів...

– Це так.

– А який найулюбленіший?

– Для мене кожен костюм дорогий по-своєму. Люблю свою білу полтавську сорочку й чорну спідничку. Знаєте, у хаті Івана Гончара (відомого художника, батька Петра, чоловіка Ніни Матвієнко. – Авт.) – сьогодні це вже музей – я пройшла справжню школу, розібралася в національному одязі. Раніше не знала, що кожен край має свої символи, візерунки. Там відбулося якесь моє національне становлення, частково формувалися смаки щодо пісні.

– Але діти не пішли вашим шляхом.

– Чому ж ні? Вони співають, звичайно, більше самі для себе. Хлопці мої – чудові художники, вони пішли татовим шляхом. А донька Тоня, мабуть, буде камерною співачкою. Хоча дуже гарно копіює художника Клінта, тільки додає картинам свої кольори. Узагалі, я щаслива, що так склалося. Дуже рада за своїх дітей. Я відбулася в дітях, передала їм любов і повагу до свого, до пісні, синам – до жінки. Середній син узагалі вважає, що жінка – це нація!

Мар’яна Мигаль, 14 червня 2007