Впродовж 15 років незалежного існування Україна перебуває на етапі суспільної трансформації та побудови основ незалежної національної держави. Він непростий і сповнений тими колізіями становлення, які в більшій чи меншій мірі притаманні кожному суспільству, що переживали чи переживають аналогічний період історії. Так, на думку автора, перша пол. 90-х років ХХ ст. в історії України характеризувалася боротьбою авторитарної та демократичної тенденцій державного розвитку.

Але вже у другій половині в державі сформувався класичний авторитарний політичний режим, який точніше можна класифікувати як олігархічно-авторитарний [1, с. 60]. Погоджуючись з думкою О. Шморгуна, що адекватнішим за термін “олігархія” є термін “плутократія” [2, с. 280], його також можна означити і як “авторитарно-плутократичний”.

В подіях кінця 2004 р., найчастіше означуваних як Помаранчева революція, боротьба двох названих тенденцій набрала кульмінаційного вираження. Однак короткий період невизначеності після неї вчергове завершився перемогою авторитарних тенденцій.

Отож, за 15 років існування Української держави в ній так і не сформувався демократичний політичний режим. Демократія в Україні – це, за влучним висловом М. Михальченка, феномен “непізнаного існуючого об’єкта”. Її ніхто не бачив, але про неї багато говорять, особливо “апологети кланових, мафіозних угрупувань, які прорвалися до влади” [3, с. 78]. Натомість протягом цього періоду в Україні склався авторитарний режим найгіршого зразка. Його мета – “убезпечити себе від суспільства, підкорити його своїм цілям” [3, с. 74]. Україна перебуває в перманентному стані політичної кризи. І це не криза демократії, бо Україна її так і не пізнала. Це – криза моделі суспільної трансформації, що була базована на перелицюванні комуністичної номенклатури в “демократичну еліту” та експорті чужих і неорганічних для українського суспільства зразків ультраліберальної демократії, яку ряд політологів поряд із нацизмом та комунізмом характеризують як один із видів тоталітаризму [2, с. 275-276, 304].

Все сказане вище зумовлює актуальність дослідження теми трансформаційних моделей розвитку суспільства. Завданням цієї статті є дослідження передумов, історичних та світоглядно-ідеологічих підстав моделі національного авторитаризму на перехідному етапі розвитку українського суспільства та формування основ національної демократичної дежави.

Методологічною базою для дослідження стали роботи М. Михальченка, О. Шморгуна, Ф. Штіммера, М. Круля, Р. Арона, М. Сціборського, Мирона Д. [3; 2, с. 258-332; 4, с. 398-406, 432-438; 5-7].

Перш за все, слід засадничо вказати, що в суспільствах перехідного типу закономірно відсутні умови для швидкого і безпроблемного формування основ повноцінної національної та соціально-правової демократичної держави. При цьому словополучення “національна” та “демократична” є органічним та актуальним як для України, так і загалом для тих процесів, які С. Гантінгтон називає “третьою хвилею демократії” [4, с. 43-68]. Адже її основною складовою на, образно кажучи, “гребені” 90-х років ХХ ст. стали понад 20 нових національних держав Європи, що утворилися в результаті розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини.

Фактори, що зумовлюють труднощі зі становленням в країнах перехідного типу, а зокрема і в Україні, національної демократичної держави, можна умовно розділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх автор відносить: соціалізаційні, суспільно-психологічні, економічні, структурно-владні, елітно-провідницькі, консолідаційні.

Суть соціологічного фактора полягає в тому, що більшість громадян новопосталої держави в силу об’єктивних обставин не володіють елементарними поняттями політичної культури, які дозволяли б їм повноцінно брати участь в політичних процесах. Їм потрібен адаптаційний часовий період політичної (чи точніше – “демократичної”) соціалізації “Перш ніж демократичні інститути зможуть зміцнитися, люди повинні їх засвоїти, знайти досвід користування ними” – справедливо зазначає Г. Роуен [4, с. 385]

Тим більше, що на процес соціалізації вагомо впливає посттоталітарний психологічий чинник. За влучним висловом Ж. Рупніка “тоталітарний досвід отруює жертву так само, як і ката” [4, с. 442]. Внутрішній психологічний стан особистості негативно позначає почуття етатизму [8], а зовнішня поведінка визначається притаманним тоталітарному режимові колективістським світоглядом. Х. Ортега-і-Гасет давав таку характеристику знеособленій масі: “…Маса – це “рядова людина”. Отак проста кількість – юрба – перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу” [9, с. 16]. Очевидно, що “суспільна безформність” є скоріше не суб’єктом політичного впливу, а об’єктом технологічного маніпулювання і це дозволяє дослідникам політичних процесів в Україні характеризувати існуючий стан як охлократію – владу натовпу [3, с. 318].

Економічною основою демократії є наявність в суспільстві “середнього класу”, тобто достатньої кількості самодостатніх і незалежних у своїх політичних рішеннях громадян. В Європі такий стан прийнято називати “суспільством двох третин”, адже біля 60% громадян належать до “середнього класу”. Натомість в Україні вже протягом останіх 10 років соціологічні дослідження вказують, що 70-80% громадян перебувають на межі чи за межею бідності. Масове зубожіння українських громадян становить економічну основу т. зв. “бутафорної демократії” [1, с. 65-66].

Зате під час адміністративного “штурму ринку” в Україні 3% громадян внаслідок роздержавлення заволоділи 75% національного майна [1, с. 66]. Р. Арон, близький соратник авторитарного президента П’ятої республіки Франції Ш. де Голля, в контесті того, що “збагачення одних оплачується жертвами інших” й “приводить до зубожіння” інших, визначає роль президента: “…Правитель та його радники повинні в кожний певний момент стежити за дотриманням рівноваги між актуальним бажанням споживати й потребами нагромадження” [5, с. 272].

Отож, сприятливішою для процесу становлення основ демократичної і соціально зорієнтованої держави мала б бути така структура влади в ній, в основі якої лежать механізми президентського правління. Е. Гробсбаум також засадничо стверджує: “Парламентські механізми ефективні в період економічного достатку, коли основним завданням є не примноження, а розподіл національного доходу” [посил. за: 2, с. 319]. Цілком очевидно, що українське суспільство далеке від такого стану. Але, тим не менше, форма політичного правління Української держави дрейфує до парламентської республіки. З уваги на існуючі механізми формування парламенту, воно на перехідному етапі свого розвитку ризикує потрапити в пастку колективної безвідповідальності.

Процес становлення національних та демократичних основ Української держави не набрав би такого колізійного характеру, якби в суспільстві існувала повноцінна провідна верства. О. Шморгун визначає її як “пасіонарну соціальну групу”, що “з висоти пташиного польоту” здатна “зазирнути за горизонт соціального часу” і має властивості до здійснення “довгострокового соціального передбачення” [2, с. 295, 303]. Однак, процес формування сучасної української еліти, проходить так же неоднозначно, як і сам процес українізації держави та демократизації суспільства.

Якісну характеристику тої соціальної групи, що вважає себе сучасною українською елітою, дають постпомаранчеві політичні процеси. Її представники так і не змогли перерости рівня власних прагматично-меркантильних інтересів та піднятися до розуміння логіки історичного розвитку Української нації. За визначенням В. Панока тільки “приблизно чотири відсотка “сильних світу цього” належать до безсеребреників, решта – мають свої особисті мотиви” [10]. М. Михальченко цілком заслужено відносить цю “решту” до категорії тих, хто “трансформує псевдодемократичий режим в інтересах кланів, клік, груп впливу” [3, с. 53], а О. Шморгун називає її “квазіелітою імітаторів та маніпуляторів суспільною свідомістю” [2, с. 308].

Консолідаційний фактор полягає у тому, що зазвичай в кожному перехідному суспільстві відчувається брак спільних орієнтирів та єднальних факторів. В то же час Д. Растоу національну єдність визначає як основну умову демократизації суспільства [11, с. 594]. А Е. Гробсбаум приходить до висновку, що на етапі стадіально-цивилізаційних змін, коли ламається звичний уклад життя і втрачається єдність думок щодо стратегії подальшого розвитку, демократія є неефективною [посил. за: 2, с. 319]. Україна якраз є саме такою перехідною країною і в силу об’єктивних обставин історичного розвитку вона сьогодні перебуває в стані деконсолідації суспільства.

До зовнішніх факторів, які від’ємно впливають на процес становлення демократії в Україні на етапі її суспільної трансформації, автор відносить негативи російського та західного впливів.

Україна перебуває у постколоніальному (чи, за словами О. Шморгуна, “неоколоніальному” [2, с. 314]) статусі. Росія докладає максимальних зусиль, аби будь-якою ціною залишити Україну в сфері свого геополітичного впливу. Закономірно, що росіяни підтримують таку політику своєї держави. Адже, як відзначає Р. Арон, “кожен патріот повинен бажати для своєї країни якнайбільших територій, якнайліпших кордонів, якнайбільшої відносної могутності” [5, с. 273]. Однак очевидним нонсенсом виглядають проросійскі настрої в самій Україні. М. Михальченко вважає таке явище наслідком “колоніально-холопської ідеології і психології, що зародилася наприкінці ХІІІ століття: “притулитися” чи то до Польщі, чи до Туреччини і Кримського ханства, а пізніше зазвучав мотив союзу з Московією” [3, с 194]. Така суспільна психологія на значній частині України виступає не тільки сприяливим грунтом для просування російських політичних, економічних та культурно-духовних інтересів, але й імпорту моделі сучасного російського авторитарного суспільно-державного устрою. Очевидно, що цей факт негативно впливає на процес становлення демократії в Україні.

Західний фактор полягає в тому, країни Західної Європи та США намагаються нав’язати Україні зразки своєї демократії в упаковці “ультралібералізму”. Експорт демократії здійснюється ними в умовах тотальної глобалізації і транснаціональних процесів і має негативний вплив на формування основ демократії в Україні перш за все тому, що, як відомо, “демократія, нав’язана ззовні, не працює” [4, с. 436].

Окрім того, під великим сумнівом є здатніть лібералізму бути трансформатором ідей демократії. Ф. Штіммер стверджує, що “лібералізм як концепція політичної свободи і як вчення про економічну політику, можливо, і народився в деяких країнах одночасно із демократією, але не був з нею зв’язаний ніколи”. Він же зазначає, що найбільше проблем сьогодні виникає в країнах усталеної (ультраліберальної) демократії, а не в неодемократіях [4, с. 399].

Автор також погоджується з висновкамим ряду українських науковців, що найчастіше за зовнішніми глобалістичними і транснаціональними процесами приховуються чисто національні інтереси з неоімперіалістичним відтінком. Адже орієнтація ультралібералізму на тотальний космополітизм невід’ємно пов’язана із розповсюдженням т. зв. “віртуального” лихварського капіталу, орієнтованого на отримання надприбутків шляхом створення глобальної системи “фінансового імперіалізму”. Саме її представники вимагають якомога повнішої відкритості кордонів національних держав, аби забезпечити собі безперешкодне проникнення на їх територію і збагачення – навіть коштом руйнування національних економік [2, с. 284]. М. Михальченко з цього приводу стверджує: “В різнопланованому багатоцивілізаційному світі Захід захищає свої інтереси, а не розв’язує проблеми незахідних країн всупереч своїм” [3, с. 300].

Отож, внутрішні і зовнішні фактори не сприяють тому, аби в період трансформації українське суспільство протягом короткого часу перейшло зі стану тоталітаризму безпосередньо в стан демократії. Імпортовані західні зразки цього політичного “продукту” в ультраліберальній упаковці тільки затягують трансформаційний процес, оскільки сприяють створенню т. зв. “бутафорної демократії” [4, с. 432] та нівелюють національні основи новопосталої держави.

Очевидно, що на цьому етапі Україна повинна пройти адаптаційний період, в часових рамках якого були б сформовані національні основи народовладдя, вироблено національну ідею, досягнуто консолідації суспільства, відповідного рівня його економічного розвитку, змін в суспільній психології, політичній культурі та свідомості. Ні національні, ні демократичні основи держави не формуються спонтанно, а тому вказані передумови можуть бути досягнуті тільки в результаті цілеспрямованих зусиль.

Методологічною основою для таких висновків є думки ряду дослідників демократії (наприклад, Л. Даймонда, Д. Растоу, Ф. Штіммера, М. Круля), які допускають поліваріантність та альтернативні шляхи розвитку суспільства в процесі її становлення [4, с. 163, 399, 403, 405; 11, с. 590].

Зокрема М. Круль підтримує переконання американського політолога Д. Роулза про те, що лібералізм перемагав тільки в тій частині земної кулі, яку ми називаємо “Заходом” і що немає серйозних підстав вважати, аби він мав успіх в інших місцях. Сам він вважає: “…Заходу залишається тільки замкнутися в собі, або відгородитися від проблем, пов’язаних з існуванням неліберальних держав. Подібна філософія може стати основою політичного мислення і я не здивуюся, якщо після цього нові демократичні держави, що намагаються вибратися з-під уламків радянської імперії, більш не будуть оглядатися на Захід у пошуках зразка” і робить висновок, що “майбутнє демократії залежить від її здатності змінюватися, адаптуватися і навчатися” [4, с. 434, 436].

Ідею адаптаційного періоду опосередковано висловлює і український вчений В. Кремень. Він переконаний, що між демократією і тоталітаризмом проміжне місце займають авторитарні політичні системи, які “сприяють руйнуванню тоталітарних структур і створенню дієздатних демократичних інститутів”[12, с. 408, 410]. З таким ідеями можна погодитися при умові, що ціллю існування авторитарного режиму буде цілеспрямоване формування національних і демократичних основ держави.

Якщо при переході від тоталітаризму до демократії закономірними є проміжний період адаптації та політичний режим авторитаризму в ньому, то на противагу авторитаризму олігархічному (“плутократичному”), автор пропонує розглянути модель авторитаризму національного.

Модель національного авторитаризму має своє світоглядне та історичне підгрунтя. О. Шморгун, аналізуючи європейські політичні вчення доби Реформації, відзначає, що практично всі видатні теоретики постфеодального суспільства – М. Лютер, Ж. Кальвін, Ж. Боден, Г. Гроцій і навіть Н. Макіавеллі та Т. Гоббс – хоча й сповідували колегіально-аристократичні та республіканські ранньоліберальні принципи організації нових форм правління, але в той же час підкреслювати правомірність політичного авторитаризму. Функції державної влади вони виводили із потреб захисту нації у період її становлення від зовнішніх загроз та внутрішнього феодального реваншу. Вчений вважає, що такий вид авторитаризму був пов’язаний з новим типом політичного лідерства – “заснованим не на ідеї необмеженої влади, а на ідеї самовідданого служіння своєму народові”. На його думку, “цій авторитарній формі влади випало в подальшому видіграти величезну роль в цивилізаційному розвитку Західної Європи” [2, с. 263, 269].

В ХХ ст. в різних єропейських країнах, що опинилися в умовах системної кризи та на межі національної кататрофи, до влади прийшли авторитарні діячі, які здійснили радикальні реформи. Аналізуючи їх досвід, О. Шморгун виділяє дві нетотожні моделі авторитаризму – “тотально-реакційну”, націонал-соціалістського типу, та “консервативно-авторитарну”, засновану на принципах “корпоративної держави”. Зокрема до правителів другого типу авторитарних держав він відносить Ш. де Голля та У. Черчілля [4, с. 313, 318].

З уваги на українські умови особливої уваги заслуговує постать президента П’ятої французької республіки Ш. де Голля, прихильника жорсткого політичного авторитаризму та персональної відповідальності керівника держави за стан справ у ній. Він розумів демократію як форму національної консолідації, в дусі європейської традиції чітко усвідомлював роль національного фактора у розбудові держави, при цьому дотримувався принципу єдності національної солідарності і соціальної справедливості, разом з парламентом формував уряд держави та особисто його очолював, не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму у зовнішній політиці та принципово обстоював національні інтереси. В той же час, Ш. де Голль у своєму оточенні мав найвидатніших інтелектуалів французької нації. Поважаючи волю французького народу, він заявляв, що якщо не матиме переважаючої (а не просто арифметичної) підтримки з його боку, то піде у відставку і дотримав свого слова. Ці факти свідчать про нетоталітарну спрямованість його авторитаризму. На переконання О. Шморгуна такий тип політичного діяча ідеально надається для створення “команди національного порятунку” [2, с. 321-332].

В контексті моделі національного авторитаризму важливим є висновок О. Шморгуна: “…Авторитарна форма правління має величезний антикризовий потенціал. Невірним є її ототожнення з тоталітаризмом, деструктивним в самій своїй суті. В умовах тих глобальних та релігійних загроз, які в повній мірі проявляються в найближчі роки, передумовою дійсного подолання важкої кризової ситуації в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка особливого національно-автократичного типу” [2, с. 312].

В свою чергу, Ф. Штіммер, шукаючи шляхів подолання кризи ультраліберальної демократії, пропонує три можливі варіанти її реанімації: 1. “більше лібералізму і (мається на увазі) менше демократії”; 2. “повернення до “преліберальних” демократичних практик та інститутів”; 3. розвивати “постліберальну альтернативу”. При цьому він відмічає, що характерними рисами демократії тих країн, які обирають курс на збільшення дози лібералізму, є зниження інтересу громадян до суспільних справ, рівня їхньої довіри до політичних партій, політиків та законодачих органів влади, а відповідно, і до участі у виборчих поцесах. При цьому Ф. Штіммер апелює до правих і лівих опонентів лібералізму, вважаючи, що саме через запропоновані ними альтернативи найлегше буде здійснити реформування процедури та інститутів демократії [4, с. 398-405]

Виходячи з історичних передумов європейського досвіду в застосуванні механізмів авторитаризму та методологічно опираючись на ідеї Ф. Штіммера, а особливо на його тезу “преліберальної” демократії, автор пропонує модель національного авторитаризму.

Зважаючи на кризу лібералізму, як трансформатора ідей і зразків демократії, ідеологічною основою національного авторитаризму на етапі становлення національної держави може стати ідеологія націоналізму. Бо саме нація, за висловом Р. Арона, є “головний актор, що виступає на сцені історії, в якомусь розумінні, єдиний автентичний актор, той самий, що в усіх випадках залишається по завершенні процесів, які тривають століттями”. І саме “нація має за свій принцип і свою кніцеву мету участь усіх підданих у житті держави” [5, с. 277, 282]. А ідеологія націоналізму, як відомо, ставить категорію “нація” в основу своїх теоретичних конструкцій, визначаючи програмним політичним ідеалом здобуття і розбудову національної держави.

Інтелектуальна спадщина українського націоналізму ХХ ст. має вагомі напрацювання, що можуть бути світоглядною базою національного авторитаризму. Правові підстави для існування самостійної Української держави, теорія нації, держава як найефективніша форма її самореалізації, її вплив на формування і розвиток нації, формування національної еліти, взаємозв’язок націоналізму і демократії та національного і соціального в процесі розбудови держави висвітлені в працях М. Міхновського, Ю. Липи, Д. Донцова, О. Теліги, С. Бандери, Л. Ребета, С. Ленкавського, Я. Стецька [13-20].

Однак обгрунтування ідеї національного авторитаризму найсистемніше представлені у працях М. Сціборського та Д. Мирона. Так, М. Сціборський у праці “Націократія”, написаній в серед. 30-х років ХХ ст., піддає критиці демократію, як “устроєву систему нової доби”, базовану “на політичній демократії і економічному лібералізмі”, соціалізм, комунізм та фашизм і з їх кризового стану та недосконалості логічно виводить систему націократії. Особливої уваги автор приділяє критиці диктатури, наголошуючи, що пропонована ним система суспільного устрою виключає її, як шкідливий для національного організму режим, і що “будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціалістичною, ні “примо-де-ріверівською”...” [6].

Саму націократію М. Сціборський визначає, як “режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільно-продукційної функції – в представницьких органах державного управління”. Соціально-економічна основа націократії має “комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами господарської планової контролі”. Суспільно-політичний устрій націократії визначається автором як державний сидикалізм: “Синдикалізм націократії – уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства – своїм устроєм ще більше злютовує її монолітність, бо перетворює окремі, об’єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стають нерозривними, функціональними частинами самої держави, кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації” [6].

Тема державного устрою України у формі націократії глибоко опрацьована і в праці Д. Мирона (М. Орлика) “Ідея і чин України”, написаній 1940 р. Розуміння націократичної держави, як “природного оформлення і політичної організації нації, що має на цілі зберегти тяглість розвитку і надбання усіх поколінь для добра й сили цілої нації”, автор протиставляє “ліберал-індивідуалістичному розумінню держави, якої ціллю є охоронити права одиниці та служити інтересам одиниці”. Критикує він також “соціалістичне розуміння держави, як організації влади панівного класу коштом визискуваних класів”. В обох випадках місце має домінування інтересу “одної національної групи або класово-партійної групи над іншими групами населення”. Д. Мирон наголошує, що “концепція націократичної держави українського націоналізму є відрубною від концепції абсолютної держави фашизму, де держава є вищим поняттям від нації”. Він також критикує платонівську та гегелівську концепції і має відмінне від М. Сціборського трактування націократії, оскільки вважає, що участь у формуванні державної структури мають брати “представники не лише суспільно-професійного й господарського життя, але представники політичного і громадського життя” [7, с. 109, 113].

Здійснюючи цей аналіз в умовах початку Другої світової війни і розглядаючи можливість постання Української держави в результаті визвольної революції, Д. Мирон передбачає в післяреволюційному перехідному етапі існування національної диктатури. “…Україні треба сильної та твердої диктаторської влади і дисципліни, щоби опанувати наслідки довголітнього поневолення, всі анархічні відосередні сили й хаос на Сході Європи по розвалі Совітської імперії”. Однак він застерігає, що вона “не може бути доготривалим державним устроєм, щоби не засклепилася в собі й не стала механічно-фізичною диктатурою, опертою на фізичній силі війська й державної бюрократії” [7, с. 112].

Після закріплення основ національної держави, Д. Мирон на зміну націнальній диктатурі пропонує “націократичний республіканський устрій”. Описана ним модель державного ладу коротко означена формулою “Українська націократична держава є державою нації та праці”. В сучасному розумінні вона практично співпадає з типом авторитарної президентської республіки, дуже близької до вже апробованої у Франції моделі “національно-корпоративного авторитаризму” Ш. де Голля [7, с. 113-111].

Ці теоретичні напрацювання відбразилися на програмних документах Організації українських націоналістів (ОУН). Її установчий Конгрес у 1929 р. визначав, що “форма Української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку”. В процесі визвольної революції мала б бути сформована національна диктатура, в перехідному періоді – авторитарна влада голови держави, до обов’язку якого входила підготовка виборів законодавчого органу, на етапі державного розвитку – законодавчий орган повинен був визначити голову держави та спільно з ним сформувати підпорядковану йому виконавчу владу. Основою адміністративного визначалася система місцевого самоврядування [21, с. 6]. Отож, в кінцевому підсумку, форма правління в майбутній Українській державі моделювалася як типова парламентська республіка.

Постанови Другого (Краківського) великого збору (ВЗ) ОУН, що відбувся у квітні 1941 р., тобто в умовах початку Другої світової війни, вказували на потребу “сильної влади, сильної національної армії й фльоти та одної політичної організації провідного національного активу” [21, с. 26]. Вони демонстрували логічне продовження вище наведеної концепції, тобто підготовку ОУН до дій на етапі національного визволення. Правда, досвід проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акту відновлення Української держави показав, що на практиці ОУН відступила від ідеї революційної монополізації влади і створила уряд із залученням представників цілого ряду інших політичних сил, в т. ч. демократичного та соціал-демократичного спрямування [22, с. 226-227].

Постанови Другої конференції ОУН, що відбулася в квітні 1942 р., принципово наголошували: “Ми вважаємо рішуче непридатними для нового українського життя систему капіталістичну, тоталітарну, комуністичну, націонал-соціялістичну, бо українська держава, яка має вирости з питомо українських прагнень у формі української націократії (панування нації на своїй землі), є прогресивнішою за всі інші системи” [21, с. 63].

Третій ВЗ ОУН у розпалі національно-визвольної боротьби на два фронти (серпень 1943 р.) наголошував, що “ОУН не бореться за Україну для себе, вона не бореться за владу в Україні, ані за форму влади. Про владу й її форму буде рішати сам народ і його найкращі представники”. Поряд з цим в його матеріалах звучало ряд принципових формулювань в дусі націократичної концепції – “Українська Держава – це добро всіх громадян України”, “державна влада не стане на службу одній клясі, а буде організуючим керуючим органом цілого народу” тощо [21, с. 102, 100].

Постанови Четвертого ВЗ ОУН, що відбувся в 1968 р. на еміграції визначали майбутню Українську державу як “національну, правову, всенародну”. Відображена в них модель майже повністю відповідає сучасному трактуванню президенської форми правління та стала базовою для постанов наступних ВЗ ОУН [23, с. 144-150].

Вагомі напрацювання про конструктивну роль українського націоналізму в розбудові сучасної Української держави були здійсненні під час недавньої однойменної міжнародної наукової конференції [24].

Залучення теоретичних напрацювань ідеологів українського націоналізму в галузі національного державотворення є тим актуальнішим, що на сучасному етапі розвитку Україна в числі більше 20 інших держав Європи, які постали після розпаду СРСР, Югославії та Чехословаччини, потрапила в історичну смугу ренесансу націоналізму. Аналізуючи націоналізми “нової Європи”, Р. Брюбейкер виділяє в нових національних державах тенденцію до розгортання боротьби “тріади націоналізмів”: націоналізму титульної нації новопосталої держави з подвійним ворогом – внутрішнім націоналізмом національної меншини, що ще вчора перебувала в статусі панівної метропольної нації, та з зовнішнім націоналізмом вчорашньої метрополії. Боротьбу між “національними націоналізмами радянських країн-спадкоємиць та вітчизняним націоналізмом Росії” він визначає найважливішими і найнебезпечнішими зіткненнями такого роду [25, с. 17, 154].

Говорячи в контексті “боротьби націоналізмів” про нейтралізацію названих вище зовнішніх факторів негативного впливу на побудову національних основ та становлення демократії в Україні, слід згадати і про зовнішній західний фактор та складну для України дилему “Схід-Захід”. Непросте становище України між Росією та Заходом українські політологи М. Михальченко і О. Шморгун метафорично окреслюють, як балансування між Сціллою і Харібдою і наголошують на пошуку третього у зовнішній політиці [3, с. 302; 2, с. 320].

З цього приводу слід наголосити, що позиція українського націоналізму є ні антиросійською, ні прозахідною, бо досягнення поставлених цілей концептуально пов’язує не зі сподіваннями на зовнішні впливи, а опирається на власні сили Української нації. Як відмічав С. Ленкавський, ще “Донцов сказав напрочуд просто і ясно: наш шлях не на Москву і не на Варшаву. До Києва, до нашого, а не радянського Києва, наш шлях. А дійдемо цього не інакше, як через боротьбу своїми власними силами, бо чужі завжди підведуть, обдурять і заведуть там, де їм, а не нам треба” [19, т. 1, с. 155-156]. За аналогією, на сучасному етапі ця теза трансформується в “Наш шлях не на Москву, й не на Брюссель чи Вашінгтон. До Києва, до українського, а не чужинного Києва наш шлях”.

Проблема зовнішнішньої орієтації України займає значне місце у працях Ю. Липи. Він вважає, що дилема Сходу-Заходу є неорганічна і згубна для України. “…Це найбільше ворожа Україні доктрина. Нема певнішої для знищення України. Прикладімо “схід-захід” до українського релігійного життя – і будемо мати релігійну війну; прикладімо “схід-захід” до політичних орієнтацій – і будемо мати вдячне поле для попису чужих агентів”, –стверджував він ще в 1938 р. у праці “Призначення України”. Автор вважає, що основні стремління українського розвитку історично були спрямовані на південь та північ, а тому на противагу осі “Схід-Захід” пропонує вісь “Південь-Північ” і вважає, що її відстоювання є найважливішим історичним завдання України [14, с. 235-238]. В сучасній політиці ця концепція найшла свою реалізацію в ідеї Балто-Чорноморського союзу.

Очевидно, що для ведення незалежної та підпорядкованої національним інтересам зовнішньої політики в умовах постколоніального стану Україна потребує вольового державного лідера типу Ш. де Голля. За визнанням науковців-політологів внутрішня мобілізація національного організму для ведення такої політики і для нейтралізації внутрішніх негативних факторів на етапі посттоталітарної трансформації та становлення основ національної держави, найефективніше здійснюється через механізми авторитаризму. У цьому відношенні Ж.-Ж. Руссо писав: “Час, коли створюється Держава, подібний часові, коли створюється батальйон – це момент, коли організм найменше здатний до опору і коли його найлегше знищити” [цит. за: 2, с. 264].

Отож, в підсумку можна стверджувати, що на шляху від колоніального стану і тоталітаризму до національної, демократичної і соціально-правової держави держави українське суспільство повинно пройти період адаптації. В ньому найефективнішою може бути модель держави, форма якої визначається політичниим режим національного авторитаризму у поєднанні з жорстким президентським правлінням.

Джерела і література
1. Сич О. Сучасний етап боротьби за Українську державу (Доповіді та виступи на американському континенті). – Івано-Франківськ: “Місто-НВ”, 2005. – 140 с.
2. Цивилизационые модели современности. – Киев: Наукова думка, 2002. – 632 с.
3. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2004. – 488 с.
4. Глобальне відродження демократії. – Львів: Ахілл, 2004. – 464 с.
5. Арон Р. Мир і війна між націями. – Київ: Юніверс, 2000. – 688 с.
6. Сціборський М. Націократія. http://ukrlife.org/main/evshan/naciokraty.htm
7. Орлик М. (Мирон Д.). Ідея і чин України. Нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму. – Київ: Українська видавнича спілка, 2001. – 216 с.
8. Рябчук М. Гримаси етатизму або Чому в нас нічого не виходить // Сучасність. – 2000. – № 12. – С. 56-57.
9. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – Київ: Видавництво “Основи”, 1994. – 420 с.
10. Попроцька Л. Послідовники Юди // Високий замок. – 29 березня-4 квітня 2007 р.
11. Демократія. Антологія / Упоряд. О. Проценко. – Київ: Смолоскип, 2005. – XXVIII+1108 с.
12. Політологія: наука про політику / За загальною редакцією проф. Кремень В. Г., проф. Горлача М. І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640 с.
13. Міхновський М. Самостійна Україна. – Харків-Полтава-Львів, 1900-2000. – 14 с.
14. Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992. – 270 с.
15. Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця: ДП “ДКФ”, 2006. – 236 с.
16. Олена Теліга. Збірник. – Детройт-Нью-Йорк-Париж: Видання Українського Золотого Хреста, 1977. – 470 с.
17. Бандера С. Перспективи української революції. – Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1978. – 640 с.
18. Ребет Л. Теорія нації. – Львів, 1997. – 192 с.
19. Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. Том 1 / За ред. О. Сича. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 600 с; Т. 2. – 2003. –524 с.
20. Стецько Я. Українська визвольна конепція. Твори. Том 1. – Мюнхен: Видання Організації Українських Націоналістів, 1987. – 528 с.; Т. 2. – 1991. – 467 с.
21. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 (Збірка документів). Бібліотека Українського Підпільника ч. 1.– Б. м.: Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – 370 с.
22. Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України. – Торонто, 1967. – 464 с.
23. Четвертий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Перший том. Постанови. – Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1969. – 246 с.
24. Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави. Матеріали міжнародної наукової конференції, Івано-Франківськ, 12-13 жовтня 2006 р. Видання друге, змінене. / Наук. ред О. М. Сич. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007. – 264 с.
25. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.  

Олександр Сич