"…… вийдеш ти в ту сторону, послухай, де в багряних полум’ях поля….." - востаннє вона звучала 8 місяців тому, коли ми, молоді і необстріляні, тремтіли в цих лісах і прощалися з життям. Як все тоді здавалося тупо і безнадійно! Нас вигнали з Дніпропетровська і гнали так 5 місяців аж сюди, до східніх околиць Житомира, де ми врешті зупинилися, щоб ніколи не відступити далі. Туди, де холодним весняним ранком було вписано нову сторінку в історію цієї війни; де дивізія, сформована цілком із молодих націоналістів зі всієї України, розгромила регулярні ворожі частини і звільнила українське місто Житомир від окупації. Це були важкі часи. Багато хто всерйоз починав думати про відступ ще десь далі на захід, а то й взагалі про здачу.

    Та це було тоді. Це було колись і з цим місцем немає зовсім нічого спільного, ні з цими обгорілими залишками лісу, ні голосами, в яких зникли юнацькі боязливі тони, ні зі сталевими поглядами брудних бородатих солдатів, що йдуть стежкою туди, де колись була вирубка. Тільки сьогодні ми не відступаємо і не йдемо вперед.

   Ось поряд з нами побиті і перев’язані кимось створіння. У них немає поясів, підсумків чи касок. І однострій у них викликає огиду – чорно-зелений смугастий. На плечах – світлі кола, там колись були нашивки із двоголовим мутантом, але москальня їх масово зпорює, бо ж знає, як на нас це діє після всього побаченого. Їх небагато, штук 30. Всі – офіцери, всі з однієї кантори і записана у їхніх аусвайсах вона як "особий отдєл". Це вони, виродки, знущалися, розстрілювали і катували наших хлопців-полонених. На третій день нашого наступу їх чомусь забули евакуювати от і дістався нам такий трофей. Так і сиділи вони у непримітному будинку по вулиці К., а зовсім недалеко вже стояло безліч хрестів з Тризубами і восьмою точкою Декалогу.

   Найприкріше те, що жодного опору не чинили – просто здавалися і все. Ми не соромилися і не вдавали із себе благородніх лицарів. І ми не збиралися нічого прощати. Жодного життя, жодної поламаної долі. Тому і йдемо нині цією стежкою, згадуючи на ходу, куди далі. Ми йдемо на розстріл, тільки тепер розстрілюватимуть не нас. Намагаюся не думати про це. Натомість тихенько повторюю улюблену мелодію. Я сумую за лісом і вбитими побратимам. Навіть не дивлюся під ноги. Просто відраховую кроки один за одним і виглядаю підходяще місце. В душі – порожньо. В очах теж. Не піддаватися емоціям! Але і їх немає. Є тільки автомат на плечі і 30 набоїв у магазині. Цікаво, чи здогадуються виродки, куди ми їх ведемо. Чи є у них якісь емоції? Чи усвідомлюють вони, що накоїли, чи здогадуються вони, що зробили б з ними бійці, якби під рукою не було комендатури і командирів. Чи хоч уявляють вони, скільки чудових хлопців згубили, скільки сердець спустошили чорною тугою і порожнечею. Скільки сліз і крови пролито. Після такого будь-який їхній одноплемінник для нас – мішень і неважливо абсолютно, лікар це чи чекіст. Серця не залишилося, самий колючий дріт. А погляд не злий. Його немає, це погляд удава, котрий дивиться, не кліпаючи. Немає молитви, немає прощення..

http://sokil-na.livejournal.com/35870.html

Думки читачів

Falcon / 12.06.2009 17:45

Якщо ти про невдалі тире і коми, то це авторські знаки!)))...

СВІТОЧ / 12.06.2009 10:25

ти, як завжди, гарно написав! але тре попрацювати над помилками!...

Falcon / 11.06.2009 19:17

Слушно.. Зараз виправлю...

Нацмен / 11.06.2009 16:38

Ти ніколи не звертав уваги, що переважна більшість авторів на цій планеті розділяють текст абзацами? А то читати важко. Ти ж думаєш про читачів і ті абзаци для чогось таки то і придумали!...

Ім’я*

Текст*

Введіть код, що на зображенні*