Інформцентр

01.04.14
НА-Дубно:В Дубні відбувся семінар з самозахисту та військової підготовки «Захисти себе» (3)
10.03.14
НА-Дубно: Молодь присвятила Т. Г. Шевченку «Єдину Україну»
26.02.14
НА-Дубно: Дубенчани пройшли ходою в честь Героїв Євромайдану та Небесної сотні
01.02.14
НА-Луцьк:Члени "Національного Альянсу бойкотували Нову Лінію (4)
31.01.14
НА-Дубно: Дубенчани пройшли ходою в честь Героїв Євромайдану

Блоги

11.01.14 Дмитро Кисіль
Щодо ювілею української актриси з Пінська
20.12.13 Богдан Червак
Сила в єдності!!
18.12.13 Ігор Гузь
Білоруський сценарій (2)
06.11.13 Василь Бабич
Погляди: мовна політика (1)
28.10.13 Майя Москвич
Національні Ідеї. Частина IІ: Великобританія, Франція, Канада, Росія, Україна

Права Європа

21.10.13
Грецьких ультраправих позбавили недоторканності
28.09.13
У Греції заарештували головного націоналіста країни
10.09.13
У Норвегії до влади прийшли консерватори

Комунікація

Мадярська окупація Карпатської України

Головна » Статті

В очікуванні свого часу на окупацію Карпатської України Мадярщина була спокійнішою від Польщі. Вона не чекала пасивно на свою чергу, але старалася активно вплинути на розвиток подій. Мадярщина була свідома принципу - “щоб дістати, треба спочатку дати”. Вона була знаряддям німецької політики в Лізі Націй, а 13 січня 1939 року вона приступила до Анти-Комінтерну, що до того часу складався з Німеччини, Італії і Японії.

За свою співпрацю з гітлерівською Німеччиною Мадярщина дістала запоруку, що у відповідний час вона дістане згоду німецького уряду на військову окупацію Карпатської України. Питання окупації було тільки справою часу, а не засадничою справою, бо німецькі “аранжери” готували другу фазу ліквідації ЧСР, плянуючи перевести все за одним разом.

За Карпатську Україну Мадярщина, крім усього іншого, заплатила стратою свого політичного маневрування. Під час Другої світової війни вона стала цілковито васалом Німеччини, а після програної війни Мадярщина, крім поразки, стратила ще й свою незалежність. Як каже приповідка: Мадярщина заплатила “задорого за свиставку”.

У зв'язку з окупацією Мадярщиною Карпатської України Польща осягнула свій так бажаний спільний мадярсько-польський кордон, чим усунено “українську небезпеку”, якої вона так боялася. Цю небезпеку усунено ще для одного окупанта України - СССР, бо віддання Карпатської України мадярам наблизило Німеччину до СССР, а в серпні 1939 року це наближення завершилося підписанням договору між цими двома імперіялістичними потугами. Сталося це всупереч тому, що нацистська Німеччина й большевицька Москва мали відмінний політичний світогляд, але з тактичних причин вони об'єдналися, щоб розділити поміж собою Польщу. У їхніх засадничих міркуваннях Німеччину й СССР можна поставити під спільний знаменник, бо їх єднала одна мета - пляноване світове панування.

Наближення СССР до Німеччини помітне вже було на 18 Конгресі комуністичної партії у Москві у промові Сталіна (дивись “Ізвєстія” з 11 березня 1939). У цій промові Сталін сказав:

“Характеристичним є крик, що його вчинили англійсько-французька преса, а за ними й північно-американська преси довкола Совєтської України, які твердили, що Німеччина готується незабаром напасти на Совєтську Україну з метою прилучення її до Карпатської України з її 700,000 мешканців. Виглядало, що цей дуже підозрілий крик мав на меті затруїти атмосферу між Німеччиною та СССР і без жодної причини спровокувати конфлікт з Німеччиною.

Ще більше характеристичним є те, що деякі европейські політики и журналісти, стративши терпеливість в очікуванні на похід Німеччини проти України, заявляли, що Німеччина завела їх, бо вона, здобувши ЧСР, замість іти походом на Схід, починає домагатися від західніх европейських держав звороту своїх колоній. Думалося, що якщо західні держави погодяться на те, щоб віддати судетські землі Німеччині, то Гітлер за ту ціну піде походом проти СССР. Німеччина відмовляється тепер вив'язатися з цього зобов'язання”.1

Я вже згадував, що 8 січня 1939 року мене післав тодішній прем'єр Карпатської України д-р А. Волошин до Берліну, щоб через відомі зв'язки, що їх мав Закордонний Провід ОУН, постаратися про авдієнцію у Гітлера для нашого прем'єра, щоб просити Німеччину про гарантію кордонів Карпатської України. Не дивлячись на всі наші зусилля, нам не вдалося цього осягнути, бо як видно Німеччина вже мала свої пляни щодо Карпатської України. А видно це з того, що коли 23 січня 1939 року міністер Закордонних Справ ЧСР Фр. Хвалковський звернувся до Рібентропа, міністра Закордонних Справ Німеччини, в справі гарантії для чехо-словацьких кордонів, він не дістав від нього належної відповіді. Для Німеччини в тому часі справа кордонів ЧСР не була актуальною, бо вона плянувала не гарантувати, а змінити ті кордони, не дивлячись на те, що питання гарантій кордонів ЧСР було однією із точок Мюнхенської конференції.

Вже від тижнів можна було припускати, що існування ЧСР не буде довготривалим, що за короткий час прийдуть якісь зміни. Якими ці зміни будуть, ніхто з певністю не міг сказати. Бувши в Берліні 9 березня 1939 року я зустрівся з директором Української Пресової Служби В. П. Стаховим, який щойно Мав розмову з підполковником Куртом Гребе, одним із посередників у зв'язках, які Провід ОУН утримував із німецькими військовими колами. Стахів сказав мені, що є відомості про те, що за кілька днів будуть великі зміни в ЧСР і тому є вказаним бути готовим на всяку евентуальність.

По обіді 12 березня 1939 року Гітлер наказав покликати мадярського амбасадора в Берліні, Деми Стояя, якому заявив, що прийшов час, на який мадяри так нетерпеливо чекали. Він просив амбасадора поїхати до Будапешту, щоб особисто поінформувати мадярську владу, що розвалення ЧСР почалося та що він, Гітлер, готовий підтримати незалежність Словаччини, а у справі Карпатської України мадяри мають вільну руку. Про це своє рішення Гітлер пізніше повідомив Італію.

Пляном Гітлера було, щоб Мадярщина розпочала напад на Карпатську Україну негайно. Хоч мадяри довго чекали на той час, коли зможуть окупувати Карпатську Україну, все ж таки потребували трохи часу для підготовки воєнної дії. Та Гітлер від свого домагання розпочати негайний напад на Карпатську Україну не уступив. Після телефонічної розмови з Гітлером мадяри погодилися розпочати воєнні акції наступного дня. Це було конечним для Гітлера, щоб виправдатися перед світом, що “збіг обставин” змусів його до того, щоб виступити в обороні своїх 200,000 німців, що ще залишилися у Чехо-Словаччині після зайняття Судетів.

В тому часі, коли аліянти припускали, що Гітлер буде дотримуватися постанов у Мюнхені в справі кордонів ЧСР, словаки довідалися через провідника карпатських німців, що Гітлер має намір цілковито зліквідувати ЧСР. Для словацьких провідників, які були поділені на дві групи - д-р Тісо й Кароль Сидор, були прихильниками федерації з Прагою, а Фр. Дюрчанський, проф. Тука і Ш. Мах були за незалежністю Словаччини, - проблема ліквідації ЧСР створила серйозну проблему. Для словаків існували тільки дві можливості: стати частиною мадярської держави або проголосити незалежність.

Чеський уряд був свідомий того, що Гітлер готує йому засідку й що деякі словацькі провідники беруть у тому участь. Взявши це під увагу, президент Гаха 10 березня розпустив словацький уряд і проголосив воєнний стан на Словаччині, заарештувавши Ш. Маха й проф. Туку. Дюрчанському й д-рові Тісові пощастило дістатися до Відня. В цих умовах президент Гаха назначив К. Сидора прем'єром словацького уряду. Першим кроком новоназначеного прем'єра було звільнити з в'язниці Маха й Туку. На другий день свого урядування, 12 березня Сидор домагався, щоб вся чеська армія опустила на протязі 48-ми годин словацьку територію.

Гітлер уважав, що події на Словаччині не є суто чеською справою і тому 12 березня 1939 року вислав до Братислави делегацію під проводом В. Кепплера, представника міністерства Закордонних Справ, який заохочував Сидора проголосити незалежність Словаччини. Сидор не погодився, мотивуючи це тим, що він не має повновласти для цього, тому зроблено зарядження, щоб д-р Тісо й Дюрчанський, які перебували тоді у Відні, полетіли до Берліну, а після їхнього повернення заряджено скликати надзвичайну сесію словацького сойму.

Під час зустрічі д-ра Тіса й Дюрчанського з Гітлером, цей останній запропонував всі можливості дальшого існування Словаччини. Якщо словаки проголосять незалежність, він охоче підтримає їх, навіть гарантуватиме непорушність їхніх кордонів. Якщо ж вони відмовляться від незалежности, або не бажатимуть зірвати зв'язків з Прагою, він залишить дальшу долю Словаччини на її власний риск і він за це не може, мовляв, бути відповідальним.

Щоб зробити психологічне тиснення на д-ра Тіса й Дюрчанського, міністер Рібентроп передав Гітлерові телеграму, в якій було сказано, що мадярські війська концентруються на кордонах Словаччини. В такій атмосфері словацькі представники погодилися проголосити незалежність Словаччини під охороною Німеччини.

Дня 14 березня на таємному засіданні словацького сойму нововибраний словацький уряд з президентом д-ром Тісо на чолі проголосив незалежність Словаччини.

Того ж дня о 4-ій годині по полудні Гітлер запросив президента ЧСР д-ра Є. Гаху й міністра Закордонних Справ Фр. Хвалковського до Берліну на розмову. В 6-ій год. вечора урядовці міністерства Закордонних Справ Німеччини подали такі інформації про події в Чехо-Словаччині:

“Чехо-Словацька держава розпадається. Карпатську Україну займають мадяри, а Словаччина проголосила незалежність. Території Чехії та Моравії знаходяться у розпучливому положенні. На місці німецьких поселень панує повний хаос через викликання місцевих інцидентів. Доля наших німецьких племінників нам дорога. Президент д-р Гаха та міністер Закордонних Справ Хвалковський на власне бажання прибудуть сьогодні ввечері до Берліну. Фюрер абсолютно рішений завести в Чехії та Моравії спокій. Майбутня доля і політична побудова Чехії і Моравії буде продискутована сьогодні з д-ром Гахою”.2

Не дивлячись на те, що чеські “гості” приїхали до Берліну ввечері, розмова розпочалась щойно вранці 15 березня о год. першій і тривала до год. 4-ої ранку, коли Гітлер проголосив, що німецька армія за дві години розпочне окупацію Чехо-Словаччини, а маршал Герінг додав до того, що, якщо чехи чинитимуть спротив німецькому війську, він дасть наказ бомбардувати Прагу. В тій хвилині президент Гаха стратив притомність. Після того, як лікар Гітлера допоміг д-рові Гахові прийти до притомности, Гаха й міністер Хвалковський підписали заяву, якою вони віддавали долю свого народу в руки фюрера.

Наступ німецького війська на Чехо-Словаччину розпочався згідно з пляном вранці о 6-ій годині. Цей наступ був попереджений закликом президента Гахи через всі радіовисильні до чеського війська не чинити спротиву німцям, а передати весь військовий інвентар в руки німецького віиська.

Того ж самого дня о год. 5-ій по полудні Гітлер з тріюмфом в'їхав до Праги, проголосивши, що Чехія і Моравія піддалися під його “протекторат”.

Вночі з 13 на 14-те березня в наслідок подій у Словаччині напруження в Хусті дуже зросло, того ж вечора прийшло до нападу мадярського війська біля Мукачева.

Хоча ген. Сватек спочатку виявив добру волю стримувати мадярський наступ, він негайно зрезигнував з цього, як тільки довідався про німецьку окупацію Чехії і Моравії, коли всім чехо-словацьким збройним силам дано наказ не ставити ніякого спротиву ворогові, наступаючому на Карпатську Україну. Розраховувати на чеське військо, жандармерію та на фінансову сторожу, Карпатська Січ не могла. Єдине, що можна було зробити, це дістати зброю від чеського війська. Всілякі старання збоку уряду Карпатської України в цьому напрямку не мали успіху. Навпаки, чехи домагалися від Січі віддати навіть дотепер набуту зброю і розв'язання Січі. На вимогу Прхали Команда Січі відповіла, що Січ не роззброїться, а буде боронитися проти кожного намагання її роззброїти.

Січ у зв'язку з грізним становищем звернулася до прем'єра д-ра Волошина по зброю, щоб оззброїти відділи Січі та вислати їх на мадярський кордон. Від чеського війська, яке було під контролею ген. Прхали, дістати зброю було неможливо. Залишилася ще одна можливість - просити зброю із запасів жандармерії. Комендантом жандармерії був полковник М. Вака, якийсь далекий кревний прем'єра Волошина. Коли прем'єр звернувся до нього, він охоче погодився видати Січовикам запасну зброю жандармерії.

Делегація старшин Січі удалася до коменданта жандармерії з листом від прем'єра. Як тільки Січовики появилися у касарнях, чеські жандарми заалярмували військову команду й жандармські стійки біля урядового будинку. Коли відділ Січовиків, що прийшов перебрати зброю, наблизився до будови, на нього почали стріляти з крісів і скорострілів. Січовики відповіли вогнем і вдерлися до урядового будинку. По обох сторонах були поранені. Інцидент зліквідувала січова та жандармерська команда. Після цього нарешті зброю видано Січовикам. Січовики дістали 41 крісів та 90 револьверів з амуніцією.

В тому часі я був у “Січовій Гостинниці”, де, разом з членами Команди Січі, слухав словацьке радіовисилання, дискутуючи про наше невідрадне положення. Десь біля 5-ої год. ранку явибрався додому. Ми з дружиною після того, коли приїхали із-за кордону 15 грудня 1938 року, замешкали в Американському домі, який був куплений за гроші американських українців.

Недалеко біля хати мене затримала військова стійка й завезла до якоїсь дроварні, де вже було декілька осіб. Після мене привели Євгена Стахова. Ми заарештовані знаходилися в препоганій ситуації, бо дроварня, в якій ми сиділи, знаходилась поміж позицією чеського війська й січовиками, які перестрілювалися понад наші голови.

Ген. Прхала й чеське військове командування, довідавшись про видачу жандармської запасної зброї Січовикам, вирішили за всяку ціну, проти волі українського уряду, обеззброїти Січовиків. Чеське військо одночасно напало на всі січові пункти: “Січову Гостинницю”, де містилася Команда Січі, Летючу Естраду, Жіночу Січ і Кіш.

Бої тривали кілька годин, в часі яких, чехи побачивши, що не зможуть здобути Січовиків, кількакратно пропонували здачу. Січ відмовилася переговорювати з чехами. Нарешті десь о год. 1-ій на наказ уряду, який дістав вістку про наступ мадярів на наші кордони, узгіднено умову, що Січовики зложать свою зброю в канцелярії прем'єра, а військо відійде до касарень.

Ці умови з огляду на мадярську загрозу, Січовики прийняли. Правда, чехи їх не дотримали, ганебно знущалися над безборонними Січовиками, включно з катуванням ранених. Страти цього дня були: 40 убитих Січовиків. Втрати чеського війська можна оцінити на половину.

Тих Січовиків, що здалися чехам, вкинуто до жандармської тюрми, що містилася в сутеренах урядового будинку. Полонених, що сиділи до обіда в дроварні, після того як бої припинилися, відвезено також до тюрми. Нас так само потрактували як Січовиків. З-поміж старших громадян я бачив Федора Ревая, голову УНО.

Ми, що сиділи в тюрмі тяжко те переживали, тим паче, що біля 6-ої год. вечора уряд Карпатської України разом з частиною послів до сойму проголосив незалежність Карпатської України, а ми у своїй незалежній державі сиділи в тюрмі. Десь біля 8-ої год. вечора на приказ уряду нас звільнено.

Вечером о 7-ій годині через хустську радіовисильню прем'єр д-р А. Волошин проголосив в імені уряду й українського народу незалежність Карпатської України. Хоча того дня згинуло 40 Січовиків у боротьбі з чехами, мешканці Хусту й населення цілої Карпатської України радісно демонстрували. Радості не було кінця.

Моя дружина, не знаючи, що зі мною сталося, почала вже із ранку 14 березня шукати за мною, питатися за мною, але все то було намарне. Вийшовши вечором з тюрми, ми з дружиною змушені були шукати місця, де б переночувати, бо мимо того, що чехи мене звільнили з тюрми, ми не вірили їм, що вони не зроблять ще нам якоїсь несподіванки в Американському домі.

На другий день рано я мусів знайти можливість контакту з Проводом ОУН в Берліні, щоб довідатися, що там діється. Тому, що телефонувати за кордон, а тим більше до Берліну з Хусту було неможливо, бо всі телефони були підслухувані, я сів на поїзд і поїхав до Сиготу в Румунії. Заким я повернувся з Румунії до Хусту вже був вечір і я не мав змоги взяти участи в засіданні Першого Сойму Карпатської України.

Засідання першого сойму Карпатської України відбулося в будинку української державної гімназії в Хусті. Історичне засідання Першого Українського Законодатного тіла почалося відспіванням національного гимну “Ще не вмерла Україна”.

Д-р А. Волошин відкриваючи засідання промовив: “Всемогучий дозволив нам, найменшій вітці українського народу взяти свою долю у свої власні руки. Вірю, що з вашою поміччю наш Перший Законодавчий Сойм, однозгідною волею народу, дане йому право і власть, виконуватиме в добро української нації і цілого населення Карпатської України... Слава Україні!”3

Засідання відбулося дуже спокійно й за програмою. Не можна було зауважити на присутніх ні пригноблення, ні нервовости, хоч залею пройшла вістка, що мадяри зайняли вже Севлюш, віддалений ледве 25 км. від Хусту.

М. Кочерган, секретар І засідання сойму, відчитав повідомлення Краєвої Виборчої Комісії про вислід виборів і приступив до присяги послів. Після цього прем'єр д-р А. Волошин ствердив, що Сойм має потрібний кворум до виношування правосильних постанов і приступив до вибору Предсідника Сойму. На предсідника сойму вибрано А. Штефана, а на заступників д-ра С. Росоху і Ф. Ревая. Далі вибирається соймові комісії: конституційно-правна, культурно-освітня, господарсько-фінансова, соціяльно-здоровельна й імунітетна. На цьому перше засідання сойму закрито. Таких засідань відбуто 6, бо цього вимагала формальність, потрібна до правосильности соймових постанов.

Дальше приймається конституційний закон, що ним Карпатська Україна проголошується з волі Законодатного сойму Незалежною Державою, у проводі якої стоїть вибраний президент.

Конституційний закон звучить:

1. Карпатська Україна є незалежна держава.

2. Назва держави є Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республика, на чолі з президентом, вибраним соймом Карпатської України.

4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому синя є горішня, а жовта долішня.

6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб (медвідь у лівім срібнім пів-полі і чотири сині і три жовті смуги у правому пів-колі) та тризуб св. Володимира Великого. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.

7. Державний гимн Карпатської України є “Ще не вмерла Україна”.

8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

На основі 1 і 3 прийнятого соймом закону прем'єр Карпатської України д-р А. Волошин проголошує Карпатську Україну Вільною Суверенною Карпатською Українською Республікою. В залі настає буря оплесків і лунає “Слава Україні!” Першим президентом стає одноголосно вибраний дотеперішній прем'єр д-р А. Волошин. Президент складає присягу на руки предсідника сойму, дякує за довір я і в порозумінні з президією сойму затверджує перший урад Карпатської України. Прем'єром і міністром Закордонних Справ іменовано Юліяна Ревая. Членами його уряду стали: Степан Клочурак - міністер військовий і хліборобства; д-р Ю. Бращайко - міністер фінансів промислу і торгівлі; Юрій Перевузник - міністер Внутрішніх Справ; д-р Микола Долинай - міністер здоров'я і соціяльної опіки; Августин Штефан - міністер культу, шкіл і нар. Освіти.3

Після цього слідувала промова одного з послів сойму. Він ствердив: “Перед двадцятьма роками постала Карпатська Україна як автономна одиниця революційним шляхом, тепер постає як незалежна держава нормальним конституційним шляхом з волі одинокого компетентного чинника, з волі вибраного народом Першого Законодатного Сойму Карпатської України. І хоч проголошена тут нами держава вдержалась би може кілька годин, бо відвічний наш ворог наступає збройною силою на нашу країну, і хоч би цей ворог зайняв силою цей клаптик української землі, то ця земля мимо того остане українською. Ворогові ніколи не вдасться затерти те, що тут сьогодні сталося. Не знищив ворог українців за Карпатами впродовж тисячу літ, не знищить їх і теперішнім своїм наїздом, і прийде скоро час, коли цей клаптик української землі знайдеться у Соборній Українській Великій Державі”.4

Це історичне засідання закінчилося о 7-ій год. вечора відспіванням гимну “Ще не вмерла Україна”. Тут дійшла Карпатська Україна у своєму історично-політичному розвиткові до кульмінаційної точки - до проголошення державної незалежности. Карпатська Україна цим актом і кривавою боротьбою своїх найкращих синів засвідчила перед світом, що й найменша частина українців знає до чого змагає і готова боротися за свою державність.

“Так Закарпаття гідно сповнило свою місію на шляху визвольних змагань цілої української нації, за що йому належиться почесне місце в майбутній Соборній Українській Державі. Карпатська Україна, проголошуючи незалежність, увійшла в цілість всеукраїнських визвольних змагань. Мадя рська окупація країни ніколи не зможе затерти цих фактів і права українського народу до цієї землі”.5

Дня 26 жовтня 1938 року Андрій Бродій, тодішній прем'єр уряду Карпатської України був заарештований чеським урядом за співпрацю з Мадярщиною, яка завершилася державною зрадою. 6 березня 1939 року ген. Лев Прхала, будучи поновно затверджений міністром уряду Карпатської України, зробив ще більший злочин, як Андрій Бродій, він не лише зрадив Карпатську Україну, якої був міністром, але чинно допоміг мадярським терористичним елементам зробити повстання проти уряду й народу Карпатської України. Прхала не тільки не передав легальному власникові воєнне оззброєння чеського війська, що стаціонувало на території Карпатської України, за яке то озброєння населення Карпатської України заплатило своїм потом, але обернув цю зброю проти інтересів і безпеки Карпатської України. Тому треба розглядати цей чеський злочин поповнений ген. Прхалою тяжчим як злочин державної зради Андрія Бродія.

Чеське військове командування перед своєю евакувацією з території Карпатської України, повино було все військове оззброєння залишити легальному власникові країни, яким тоді був уряд Карпатської України, а не передавати його ворогові - мадярським терористам, які тією зброєю вчинили переворот Карпатської України та розстріляли тисячі найкращих синів і доньок Закарпаття ще поки прийшла мадярська армія.

Чехи можуть оправдуватися, що Прхала, будучи міністром уряду Карпатської України, мав право те робити. Це твердження треба відкинути, бо воно йде у розріз з інтересами й безпекою краю, який заступала більшість уряду Карпатської України. Прхала уважав, що він не потребував нікого радитися, бо він приїхав диктувати й насаджувати чеську імперіялістичну політику як на уряд, так і на населення Карпатської України.

Утікаючі чехи, цивільні й військові, брали й грабували з Карпатської України все, що тільки могли. Ограбували, як ті злочинці, скарб Карпатської України, а найважніше, що було для існування незалежности країни, забрали зброю, яку відтак після пляну передали ворогові Карпатської України. Бродій зрадив український народ, але чехи не тільки що його зрадили, але активно допомогли ворогові всіми засобами поневолити український народ Закарпаття.

Щоб не бути голословним, наведу цитату зі статті С. Вівчара “Ліс шумить”, в якій він пише:

“Підполковник Земан, командант утікаючих чеських відділів, приніс “наказ” прем'єра Волошина всім командантам Січі вздовж лінії - Тячів, Бичків, Рахів і Ясіня, щоб зложити зброю і передати команду місцевим мадярам, мовляв, вже все пропало. Це було 15 березня 1939 року”.6

Про цього самого підполковника Земана Любомир Гірняк у своїй книжці “На Стежках Історичних Подій” на стор. 142 пише так: “Коло 4-ої год. над ранком приїхало з Хусту (до Тячева, прим. Авт.) із синьо-жовтими хоруговками авто. З нього висів чеський поручник і підполк., який назвав себе Земаном. На руках мали синьо-жовті опаски. Цей Земан заявив Є. Стахову (який в тому часі сповняв функцію Січового Коменданта Тячева, прим. автора). що він перейшов на службу Карпатської України й організує батальон з чеських добровольців та що йому потрібні авта, щоб транспортувати вояків на протимадярський фронт. Шоферів, він сказав, має своїх. Стахів не дуже то довіряв Земанові й тому потелефонував до полк. Колодзінського, який потвердив заяву Земана й доручив дати йому 25 авт і приїхати з ним до Хусту. Незабаром автоколона вирушила в дорогу. Команду міста перебрав Ткачук. Недалеко перед Хустом колону задержали пострілами Січовики. Вони думали, що це чехи вертаються по майно з магазинів. Побачивши Січовика, який вискочив з авта, стрільці вийшли з ровів. Було їх мабуть з 15. Стахів забрав їх з собою до Хусту. Тут сталася справжня несподіванка: поблизу будинку уряду на колону чекали чеські вояки, які негайно всіли в авта й завернули до Тячева. Був це хитрий підступ підполк. Земана, щоб дістати транспорт для решти вояків”.7

Переходячи через Тячів до Румунії, чеське військо розділювало місцевим мадярам зброю, одяги, шоломи та інше. Ані одного мадяра не було в Тячеві, що не мав би вже 16 березня кріса та за поясом ручних гранат. Мадярські терористичні банди під проводом адвоката д-ра Ганки з Тячева, озброїли не тільки Тячів, але розвезли зброю для мадяр та їхніх прихвоснів і по інших місцевостях, головно: Терезви, Солотвини, Бичків, Рахів і Ясіня. Тому не диво, що місцеві мадярські терористичні банди, озброївшися, виарештовували й без ніякого суду розстрілювали зовсім невинних людей (тільки тому, що вони українці, прим. автора). 16 березня заарештовано в Тячеві понад сотню українців (не згадую скільки там заарештовано в наступних днях). Тоді арештували між іншим редактора й письменника Василя Гренджу-Донського, посла Михайла Марущака, а вечером передали румуни ще посла д-ра Степана Росоху, якому пощастило втекти ще того самого дня.

Бачучи безвиглядність переговорів з чехами, Січ приступила до розброєння чеських військових частин, жандармерії і пограничної сторожі. Крім Хусту, розброєно чехів коло Іршави, Білок, В. Копані та Тячева. Чехи перешкоджали цьому всяким способом. Прхала, польський ставленик, договорився з мадярами, що за ціну безпечного відвороту чехів, дасть мадярам зброю, а не Січовикам.

Вечором в приватній квартирі президента Волошина відбулася нарада. Під час наради Січовики привели з фронту мамярського парляментариста, який передав президентові Волошинові мадярський ультимат, щоб він передав до 8-ої год. вечора владу мадярам.

Після цього зявляється у президента німецький консул Гофман і заявляє, що одержав з Берліну відповідь на вислану урядом Карпатської України телеграму (півтора дня, прим. автора), в якій німецький уряд подає до відома, що в такій ситуації, коли мадярські віиська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помочі Карпатській Україні (а чому Німеччина так довго чекала? - прим. автора), бо це могло б викликати збройний конфлікт з мадярами й поляками. Консул радив не проливати крови, а добровільно піддатися мадярам.

І знову нарада над невідрадною ситуацією, на якій прийнято рішення не піддаватися добровільно мадярам, а далі боротися, хоч і без вигляду на будь-що. Рівночасно вислано відповідь на мадярський ультимат, що уряд Карпатської України не годиться віддати країну добровільно мадярам. Щоб протягнути час, рішено вислати до Будапешту делегацію на переговори й запропонувати мадярському урядові, щоб на час переговорів заперестати військові операції і не проливати марно крови. Мадярський уряд відповів зразу на цю пропозицію, що “з технічних причин не можна припинити воєнних акцій, але за те готовий переговорювати з представниками уряду Карпатської України”. На цю телеграму вже не вислано мадярам жодної відповіді, але рішено евакувати уряд з Хусту до Великого Бичкова, а збройну боротьбу дальше продовжувати.

Німецький консул, пропонуючи урядові Карпатської України припинити боротьбу з мадярами, забув, що має діло не з боягузами-чехами, вояками “швейкіського” покрою, а з відважними борцями за волю і правду поневоленого й всіми обдуреного народу, включно з Німеччиною Гітлера. Була це найтрагічніша хвилина в історії Карпатської України, але заразом і найбільше достойна. Стотисячна добре озброєна мадярська армія виступала проти горстки Січовиків, яким рівночасно стріляли у спину втікаючі чеські боягузи та новітні герої Карпатської України порішили добровільно не здаватися двадцять разів більшій силі Мадярщини, а по-спартанськи боротися до кінця.

Геройський і несподівано успішний спротив карпатських Січовиків мадярським окупаційним ордам імпонував усім чесним людям, не виключаючи й чесних поляків. Так “Меркуріюш Польскі”. ч. 15. за 1939 рік писав з надзвичайним для українців признанням: “На шпальтах Меркуріюша ми виступали з цілою безоглядністю проти Закарпатської України. Мусимо одначе чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців ніж до чехів і словаків. Які б там не були оті “січовики”, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але боролися в найтяжчих політичних і стратегічних умовинах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.7a

На другий день після нападу мадяр на Карпатську Україну, почали прибувати поранені Січовики до Жіночої Січі. Була проблема, що з ними робити? В Хусті залишити їх було не можливо, бо фронт наближався скорим темпом до нього. Вранці 16 березня о год. 8-ій вирішено легкоранених відвести в тягаровому авті до Тячева, де мав бути зорганізований шпиталь. Наладоване десятьма Січовиками тягарове авто, шофер і моя дружина поїхали до Тячева. Як тільки вони приїхали сюди, мадярські терористи зробили переворот і опанували місто. Через знання мадярської мови шоферові вдалося ще переїхати міст до Румунії, сподіваючись дістатися до Бичкова по румунському боці. Моя дружина не хотіла залишатися в Румунії, тому вона в Бичкові перейшла міст. Як тільки вона опинилась у Бичкові, мадярські терористи в Бичкові той міст замкнули. Тут вона зустріла знайомого лікаря д-ра Леоніда Гуменюка, який ще намагався дістатись на міст. Він, побачивши мою дружину, кинув малу дитину моїй дружині на руки й завернув її на румунський бік. Другу дитину він сам взяв на руки й так вони разом покинули Карпатську Україну.

З Румунії з групою інших жінок і о. Христофором, монахом Василіянського манастиря в Мукачеві, виїхали до Руського Керестуру (Бачка) в Югославії. Там вони перебули чотири тижні.

Як тільки я дістався до Відня 29 березня 1939 року, я вислав телеграму до дружини, що я живий і здоровий. Одначе моя дружина не повірила, що ця телеграма дійсно є від мене. Вона думала, що це наші знайомі вислали їй телеграму, щоб потішити, що я живий. Ми зустрілися у Відні в середині квітня 1939 року.

16 березня мадяри зайняли Сваляву та Перечин. Бої тривали по лінії Рокосів-Іршава. Фронт поволі, але поступово підсувався до Хусту. Того ж дня по обіді мадярські місцеві терористичні банди за допомогою чеського війська взяли Тячів, Рахів, Ясіня, а згодом Бичків.

Як видно, все запілля по лінії Хуст-Ясіня, мадярські терористичні банди взяли вже у свої руки. Доконали вони цього за допомогою чеських моторизованих і танкових частин. Маючи у своїх руках Тячів, мадярські банди контролювали цілий рух на схід. Затримували й обстрілювали потяг із втікачами, приватні авта з пораненими й цивільними особами.

Майже неможливо було довідатися, що діється на сході від Тячева, тому то Хуст був у темряві. Плянувалося, що на випадок розбиття нашого фронту, перевести відділи Січовиків на румунську територію, бо румунський уряд обіцяв президентові Волошинові право азилю для всіх емігрантів з Карпатської України.

Коли головні частини Січовиків посувалися через Буштино до Бичкова, що вже був у руках мадярських терористів, не мавши іншого виходу, на світанку 18 березня Січовики із зброєю в руках перейшли на румунську територію. Тут їх зустріла прикра несподіванка, спричинена в наслідок наклепів і доносів чехів. Відобравши зброю та загарбавши державне майно Карпатської України, втікаючі чеські окупанти, намагалися чимскоріше дістатися до Чехії. Після розброєння Січовиків, румунські старшини та вояки били й катували їх, а до того ще пограбували Січовиків, забравши в кожного черевики й убрання і майже голих передали мадярським терористам до Бичкова. Їх було 273 з 10 старшинами.

Відділ Січовиків у складі 15-ти вояків, що пробився на румунський бік біля Тячева, мадярські терористи розстріляли на мості без суду, а трупи поскидали до ріки Тиси. Інших Січовиків, яких полонено в боях за Королево, Севлюш і Копані розстріляли на місці, а між ними було декілька дівчат із Жіночої Січі та зі служби Січового Червоного Хреста.

Така ж доля зустріла всіх зловлених Січовиків у Хусті, а було їх разом понад 200 осіб. Як правило Січовики вмирали з окликом “Слава Україні!”. В Тячеві й Требушанах перед розстрілом їх тортурували, відрізували носи, вуха тощо.

Я залишився в Хусті до 4-ої год. дня 16 березня, коли вже мадярські війська знаходилися на передмісті міста. Разом з 22 цивільними особами, між ними були інж. Є. Кульчицький з жінкою, д-р О. Кандиба, д-р Галаган, Микола Чирський та другі, ми залишивши Хуст вибралися пішки (бо вже не було в Хусті жодного комунікаційного середника) в напрямку на Тячів, щоб дістатися до Румунії. Ми вже знали, що Тячів знаходиться в мадярських руках, тому намагалися його оминути.

Наступного дня, 17 березня о год. 6-ій ранку недалеко Тересви нас захопили в полон мадярські терористи. Д-р Галаган, бувши за часів Директорії її представником в Будапешті, намагався нас боронити, мовляв, що ми цивільні особи, але без успіху. Ввечорі, коли мадярська регулярна армія прибула до Тересви, нас перевезли тягарівкою до тюрми в Тячеві. Всіх нас замкнули до однієї келії. Тут я зустрів українського письменника Уласа Самчука та багато інших знайомих.

Проминув день, другий, а нам ані води, ані їсти не давали. Повітря у нашій келії, а було осіб нас 26, стало нестерпним. Це особливо докучало Миколі Чирському з його хворобою легенів. Нарешті почали нас випускати “на сторону”, але тільки один раз на день. Все мусіло відбуватися блискавично. Найбільше непокоїло нас те, що ніхто нас не допитував і взагалі ніхто нами не цікавився. Виглядало, що задумують нас зліквідувати без всяких зайвих формальностей.

Десь на четвертий день нашого перебування у тюрмі нам принесли миску зупи з оцтом. Ця “їжа” наробила нам більше лиха ніж користи. Від гострого оцту ми всі дістали корчі шлунка. Наступного дня почалися допити. Мене покликали третім з черги, не знаю чому, може тому, що я в той час був біля дверей.

Для мене було щастям, що я опинився в в'язниці в Тячеві, а не в Мукачеві чи Ужгороді, де мене знали багато людей; я ж був секретарем Державної Торговельної Академії в Мукачеві на протязі 8 років і мене знало багато молоді, що закінчили цю школу. Найбільш небезпечними були мадярони, що вчилися в українській школі.

У кімнаті, в якій відбувалися допити, було двох жандармів і перекладчик, місцевий мадярон Лемак. Хоч я знав мадярську мову, я говорив по-українському. На запит чому я не знаю мадярської мови, я відповів, що не мав змоги ходити до мадярської школи, бо я ввесь час перебував на чужині й тепер тільки приїхав на відвідини родини. На доказ, що я живу на чужині я показав поліційне зголошення з готелю “Аламбра” в Берліні. Цей мій доказ не мав великого успіху й вони вжили іншого способу, щоб змусіти мене говорити правду. Але й гумова палиця не допомогла.

Не знаю чому за два дні мене знову покликали на допит, що тривав чотири години. Випитували докладно мене про все - про відомих українських провідників, січовиків тощо. Я вперто обстоював моє попереднє зізнання.

Нарешті цілком несподівано для мене, старший жандарм сказав мені, що вони мене звільняють, але щоб я запам'ятав собі, що якщо я не говорив правду, вони можуть мене кожночасно знову затримати, і тому вони не видають мені жодних документів з приводу мого звільнення, а без мадярських документів я далеко зайти не зможу.

Того ж дня і Улас Самчук, який виказався що він є міжнародним журналістом, був також звільнений. Не гаявши часу ми разом вирушили пішки в дорогу до Хусту, де залишилася дружина Самчука, яка працювала фармацевткою. Хуст був нашою метою тому, щоб там зорієнтуватися в положенні й шукати засобів дістатися за кордон.

Переночувавши у Самчуків, наступного дня я вибрався до міста. Мав я із собою 1,000 корон і 20 німецьких марок. За корони вже не можна було нічого купити. Банк виміняв мені корони на пенге у відношенні 1:7. Треба зазначити, що заарештувавши нас у Тячеві, не зроблено в нас особистої контролі, тому мені вдалося зберегти свої особисті документи й гроші.

Після цього я пішов на команду мадярського війська, що видавала емігрантам перепустки на виїзд за кордон. Команда містилася в будинку “Січової Гостинниці”. Перед входом до команди була велика черга. Я стояв перед будинком як на вогні, бо попри мене проходило багато знайомих людей. Вистачило, щоб хтось вказав на мене, що я українець, щоб мене знову заарештували, і невідомо, що зі мною тим разом сталося б. Поки прийшла на мене черга, була вже десь 5-та год. по полудні. Вступивши до канцелярії мадярського полковника, я показав йому свої документи, що живу в Берліні й там же студіюю, а до Хусту приїхав на відвідини. Він голосно крикнув до мене, що тепер я буду навчатися тут мадярської мови й великої мадярської культури. Коли я настоював на тому, щоб поїхати до Берліну упорядкувати свої особисті справи, він наказав викинути мене з канцелярії.

Ця пригода ніяк мене не потішила. Треба було шукати іншої можливости видістатися з того пекла, бо залишатися тут для мене було небезпечно; мені загрожувало те, що й іншим українцям - в'язничні тортури, а згодом і смерть. На другому боці мадярської військової команди я побачив авто, біля якого згуртувалося багато людей. Було це таксі, яке їхало до Берегова. Я підійшов до шофера й попросив його взяти мене теж до Берегова, давши йому 20 пенге. Я сказав шоферові, що я мушу дістатися до Берегова ще цього вечора, бо там у шпиталі вмирає моя мама, а військова команда, що видає перепустки буде відчинена аж завтра вранці. Шофер гроші взяв, але не гарантував, що я зможу дістатися за кордон без перепустки.

Крім шофера в авті було ще 8 осіб. Мене шофер посадив ззаду по правому боці. Передо мною сидів знайомий учитель з Пряшівщини, з яким я домовився, що після того, як його сконтролюють, він передасть мені свою перепустку. Практично це можна було зробити, бо ми з авта не висідали, а перепустка не мала особистої фотографії, так що тією перепусткою міг покористватися будь-хто. Як запляновано, так і зроблено. Я був останньою особою в авті, яку контрольовано. Все пішло добре.

Переїхавши щасливо кордон біля Севлюша до Мадярщини, я прибув до Берегова. Тут ситуація вже не була така небезпечна як у Хусті, бо Берегів був прилучений до Мадярщини ще в листопаді 1938 року й тут справа була вже більш упорядкована. Не чекаючи довго, я найняв візника й заїхав на залізничий двірець і за декілька годин я вже був у Будапешті. Особистим документом служив мені чехо-словацький пашпорт. Прибув я до Будапешту десь о 10-ій год. вечора. Моя ціль була дістатися до Відня. Не думаючи довго, купив квиток у спальному вагоні до Відня. В потязі я дав кондукторові мій пашпорт з 20 марками. Я положився, сказавши йому, що почуваю себе недобре й просив його при контролі полагодити мої справи. Він з моїм пашпортом нічого не зробив, але переділ, в якому я був, він замкнув і туди нікого не пустив. Я переїхав мадярський кордон, не маючи на пашпорті мадярської печатки. За якийсь час прийшла німецька контроля, з якою я вже сам полагодив мою справу. І так я приїхав до Відня цілий і здоровий 29 березня 1939 року. Коли про це довідалися мої знайомі з гетьманського середовища, то інж. В. Мурашко у своїй газеті написав: “Націоналістичний ставленик на Карпатську Україну, Ю. Химинець приїхав до Відня через Будапешт за допомогою мадярської розвідки”.

Признаюся, що моя подорож до Відня не була звичайна, але мимо того правдива. Як кажеться, “у правду часом тяжче повірити, як у брехню”.

Був я у мадярській тюрмі, був разом з Уласом Самчуком звільнений, але від часу мого звільнення мене могли знову багато разів заарештувати, але воно так не сталося, бо, як видно, мені ще доля не судила померти, бо мій круг життя ще не був завершений.

Тут наводжу поему нашого поета Василя Гренджі-Донського під заг. “Нова орда прийшла”, в якій поет змальовує терор, розстріли й нечуване катування кожного українця, який мав щастя попасти до мадярських тюрем, чи до концентраційного табору. Василь Гренджа-Донський міг про це писати, бож сам перейшов мадярські тюрми і Варюлопош, зазнавши там нечуваних знущань і катування.

НОВА ОРДА ПРИЙШЛА... 

“У Бичкові терористи, що з гонведами прибули,
це свідоме наше місто із усіх сторін замкнули.
Школи змінено в в'язниці, у казарми, магазини,
і арешти започались, люд приводять щохвилини.
Привели і полонених від румунів з мосту нині,
їх ограбили зі всього, вивертають всі кишені.
Забирали гроші, ножі, і годинники, всі речі,
прикладами, палицями б'ють у голову, у плечі.
Забирають мило, бритви, з ніг стягають черевики,
І знущаються при тому нелюди-гонведи дикі.
Полонених наших хлопців обікрадено до чиста,
ще гірше, як удерлась в школу шайка терористів,
бо самі гонведи в школу кликали 6андитську спілку
бити хлопців... Так їх били, що валились на долівку,
Зразу кров їх заливала, деревіли ноги, руки,
хлопці тут переживали і приниження і муки.
Від побоїв, від знущання, від страшного катування
хлопці сліпли, глухли, мліли, з вух їм рідина стікала.
Варвари кати прокляті, поводилися ще гірше,
бо Остапчука ще зразу, а Литвицького пізніше
у будинку катували, вивели і розстріляли,
хоч ті два були цивілі і ні з ким не воювали.

Що робили в полі з тими, що попались їм у руки?
Для них видумували зразу рафінованії муки
і кривавий цирк робили для вояцької забави,
бо мадяри - це ж садисти, знають всі не без підстави,
люті, мстиві кровожери, ненавиджені шовіністи,
що готові - як їх предки - серце вибрати і з'їсти,
із противника живого... Дикуни це, а не люди,
що одвічно, мов татари, спричиняли страх усюди.
Вішали бійців на верби, зв'язаних, вниз головою,
як нещасні омлівали - поливали їх водою,
цигарками припікали, різали їм ноги, руки,
полоненим черева пороли ці звірі, падлюки!
Людям викололи очі, відрубали ніс і губи,
прикладами і штиками вибивали з рота зуби,
врешті, як не розстріляли, то живими пов'язали
й кинули у Тису... або ще живими поховали...
Чи мобілізовані вони, чи добровольці -
все одно - закатували і все з трупів постягали
і лишили псам і птахам у одній сорочці...
Мадяри від українців відібрали всю свободу,
Закарпатська Україна - це тепер тюрма народу,
всюди горе, плач і зойки, і страждання, і неволя,
всюди злочини, убивства, плюндрування і неволя.
В Рахові, у Тячеві, у Хусті, в Кривій та в Бичкові,
в Верецьких, у Воловому, в Ужгороді, в Мукачеві
та всі станції жандармські - катівні, тюрми, в'язниці,
де свідомих українців масакрують без різниці.
А начальство терористам три дні дало на розправу,
ще й місцевії мадяри поводилися лукаво,
і на кого показали пальцем: “Укран”... того брали...
І таких трьох днів жахливих ще історія не зазнала,
це була на Закарпатті справжня ніч вартоломейська...
Далі вбивства продовжала та салдатська гонведська.
Гицлів, шпигунів, жандармів, детективів прибувало,
вся ця наволоч знущалась, і топила, і стріляла.
Та й люди несумлінні, в серці, у душі нечисті
полагоджували підло розрахунки особисті.
Мадярня не вибирала. Хто лише українцем звався,
убивали без різниці, якщо чимось відзначався.
Купара - священика також і Василя Неболу,
і Фігуру, й Завальницького, людину хвору, кволу
і Вайнбергера - єврея... всіх ганебно катували,
і людей невинуватих у тюрмах замордували...
Згинув Блистів і Митрович, і Ващишин, і Кедюлич,
в Хусті, у тюрмі убили гицлі й терористи вулиць...
Депутата Йвана Григу вбили й голову зрубали,
мов м'ячем, серед подвір'я терористи “фудбал” грали.
Гузар, Волощук, Тарнавський, і Маслий, і Опаленик,
Мірявець та сотні інших - жертви це убійць шалених.
Тацинця в Соймах спіймали, збиткували цілу днину,
покатованого вбили й закопали, мов здохлину...
В Труфанцях знайшли прохожі гуцулок чотири трупи,
згвалтували їх та вбили банд отих мерзотні групи.
Терористи і гонведи й по лікарнях заглядали,
ранених з ліжок стягали і штиками повбивали.
А у Тячівській в'язниці шайка з курячим пір'ям
з терористами у спілку брала в'язнів на подвір'я,
або на цвинтар за лазні і розстрілювала в'язнів...
Галичан передавали зразу полякам-бандитам,
не дійшли вони до Львова - на кордоні їх убито...
В Требушанах полонені вбиті і на хресті розп'яті...
В Чинадієві півсотні вбили ті кати прокляті!
В Білках - Галас і Бродій, і Петрашевич, й Микитюк
за селом на кладовищі впали від варварських рук...
Масові вбивства всюди, в Оріхівці, в Солотвині,
у Березному, Волівці, у Сваляві, Перечині...
Тисячі людей прекрасних замордовано, убито,
по тюрмах і по в'язницях, і таємно і відкрито.
Я не всилі описати ті знущання, ті всі муки,
що нова орда дала нам й терористи, ті звірюки!
Злочини, вбивства дикі, варварські, брудні, погані,
ані соту часть із того описати я не в стані,
описати біль і горе, змалювати ту руїну,
що зазнала та нещасна Закарпатська Україна”.8

Озброєні мадярські терористи з допомогою жандармів і вояків робили жахливі речі. У Тячеві розстрілювали тюремних українців у келіях без жодного суду. 16 березня мадярські банди забили учителя горожанської школи Павла Волощука, в часі, коли він хотів перейти кордон до Румунії. В перших днях повстання мадярських терористів у Бичкові заарештовано багато українців, які там переховувалися, або хотіли перейти кордон до Румунії. Я вже згадував про видачу мадярам 273 Січовиків румунами, які спочатку обікрали їх, постягали чоботи і черевики з ніг, поздирали січові уніформи, які після того передали мадярам. Мадяри ж, одягнувши січові уніформи, могли в той спосіб легше виловлювати Січовиків.

Дня 23 березня місцеві мадяри замордували директора школи Остапчука (родина Остапчуків походила з Галичини, в 1920 році вони поселилися в Страбичеві на Закарпатті, зробивши великий вклад для Карпатської України в освідомленні місцевих українців, - прим. автора). Його так били, що йому повилазили очі. Прикінці дорізали його в одного селянина на гної. Замордував його мадярський терорист Вереш, який дістав від мадярського уряду титул “герой” за мордування українців. Після замордування Остапчка загарбав собі його маєток в Страбичеві біля Мукачева. В тому же часі, подібно як у випадку Остапчука, замордовано в Бичкові інж. Литвицького, учителя і кооперативного діяча на Карпатській Україні.

В Тересві місцеві мадярські банди заарештували двох директорів школи, Василя Неболу й Василя Миравця та священика о. Купаря. Українське населення домагалося звільнення свого священика, заявляючи: “взялисьте від нас нашого священика лише тому, що він українець, беріть нас всіх, бо ми від найменшого до найстаршого - всі українці”. Всіх трьох згаданих осіб мучили в тюрмах, аж поки їх нарешті мадярські терористи закатували.

У звірській спосіб повелися мадярські терористи в Требушанах, які між 25 і 27 березня замордували сімох Січовиків і одну вагітну жінку. Іх імена: Чотар, Тимочук, Годван, Іван, Полянчук і Рознійчук. Одного вечора ці жертви відвезено в глибокий потік Квасів. На початку їх всіх сильно били, потім повідрізували їм носи, вуха й губи. Коли жертви сильно кричали з великого болю, їм повідрізували язики. Деяким повідтинали навіть статеві органи й пхали їх їм до вуст, багнетами повидоблювали їм очі. В тяжких муках ці невинні жертви скінчили своє мученицьке життя. Коли Іван Полянчук, не дивлячись на всі тортури не помер, мадярські садисти-терористи відрубали йому голову.

Подібно замордовано в Ясіню двох жінок, яким ще до іншого знущання повідрізували груди. Ці самі методи терору й морду можна побачити на Ужанщині й Веречанщині, де замордовано багато українських селян, поміж ними посла Івана Григу.

На Карпатській Україні всі тюрми були переповнені, тому мадярські займанці стали перетворювати школи на тюрми, ув'язнюючи інтелігенцію, студентів і свідомих селян. Число заарештованих переходило десять тисяч.

Степан Пугач описує свій побут у мадярській тюрмі так: “Уже два тижні минає, відколи сиджу в хустській тюрмі. Перших три дні мене нічого не питали. В'язнів багато. Їх не встигають переслухувати, радше сказати - побивати! По трьох днях мене покликали на переслухання і завели мене до тюремної канцелярії. Передо мною стали три терористи. Мене нічого не питають, ані нічого не записують. Зразу прискочив до мене один з них і вдарив мене в лице. Мені зашуміло в голові. Тоді другий почав бити, куди попало, приговорюючи: “Ти чого ходив до чеської школи? Чому не чекав на мадярів?”

Нараз мене вхопили за руки. Зачали мене бити по руках гумовими палицями, мої руки посиніли, задеревіли, а відтак стали мов колоди. Далі я вже не відчував, що в мене руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і зачав бити моєю головою об стіну. Я все ще тримався на ногах. У дари спадали на мене, мов той град. Зразу я відчув, що щось твердого вдарило мене під самісеньке око. Я повалився на землю... Коли я прочунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки, до малої тюремної келії для одного в'язня”.8a

Далі Пугач подає, що в одній з келій перед кількома днями прощався із життям Олександер Блистів. На стіні на дверях - його ім'я. Його повели на страту. Відтак до тієї же келії вкинули в'язня Михайла Киштулинця. Розглядаючись по келії, він побачив кусник паперу, що стирчав із-за дошки. Витягнув папірець, а він цілий записаний кров'ю. Блистів не мав олівця, тому шпилькою проколов собі палець і своєю власною кров'ю написав доручення: “Я, Олександер Блистів 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну”.9

С. Пугач подає далі склад “Мадярської Народної Ради” в Хусті. Головою її був адвокат С. Будай, членами були: реформатський пастор Бейла Сабов, греко-католицький парох о. Іван Бокшай, православний москвофіл священик о. Георгій Станканинець та один селянин, прихильник мадярів. “Мадярська Народня Рада” засідала в тюремній залі, звичайно вночі. Однак, увесь Хуст знав про її злочини. Вона засуджувала невинних людей на смерть тільки тому, що вони вважали себе українцями.

Вимовним є факт, що три церкви: реформатська, греко-католицька й православна об'єдналися однією ідеєю - вбивати й мордувати невинне українське населення. В ім'я якого Божого Закону ці “служителі” Бога це робили?

Для успішного переведення “слідства”, як це мадярські окупаційні уряди твердили, переведено всіх українських в'язнів східньої Карпатської України до Кривої, де з колишнього військового шпиталя зроблено концентраційний табір. В дійсності мадярам не йшлося про слідство, бо слідство в мадярськім правничім кодексі означає - тортури й побиття. Туди звезли всіх в'язнів до великої залі, яка колись служила для кіна. Їх вишикували вдовж стіни, щоб перевести обшук. Коли хтось із в'язнів не так повернувся, чи взагалі жандармові щось не сподобалося у якогось в'язня, він блискавично обсипав дану особу градом ударів. А тому що їм не сподобався майже кожний із в'язнів, то майже не було такого, щоб не оминув мадярського канчука. А били жандарми з якоюсь “віртуозною” рутиною - одноразово руками й ногами.

Як розказує Микола Чирський, “мадяри це вроджені кати. Катування є їхнім національним талантом. Треба сказати, що “палиця” - це єдино державно-творчий елемент в мадярській ментальності. Це типовий мадярський стиль, який вони називають раз мадярським “законом”, раз мадярською “медициною”, раз мадярською “культурою””.10

Мадярські садисти, крім фізичних страждань, яких вони завдавали в'язням биттям, морячи голодом тощо, вони ще тероризували й мучили в'язнів морально. Вони винаходили для цього все нові й нові способи.

Микола Чирський наводить для прикладу такий факт: “Одного дня прийшов до нас якийсь мадярський підстаршина і почав розповідати про ті муки, що нас чекають у недалекому майбутньому. Він сказав, що всіх нас повезуть незабаром в одно місце, а там уже на нас чекають детективи, що з'їхалися з цілого Закарпаття. “Вони вас будуть мучити, бити” - так казав цей кат, - “аж поки з вас не виб'ють усю правду”. Бо всі ви бандити й убійники, на руках яких кров наших героїв, а це ми вам не даруємо, дарма, що ви усі тепер від того відпекуєтеся та удаєте зі себе невинних овечок”.11

Перетримавшм в'язнів у Кривій кілька тижнів, їх усіх перевезли в глиб Мадярщини біля Ніредьгази до концентраційного табору у Варюлопош, де в'язні Карпатської України почали нову фазу в мадярській неволі.

Варто згадати тут один пропагандивний засіб мадярського уряду, яким він годував ввесь мадярський народ. Цитую з книжки Пугача: “За цілий час їзди з Кривої до Варюлопош ми не дістали ані їсти, ані пиття. На дорогу нам видали тільки півкілограма хліба. Це мало нам вистарчити на два дні. Вилазимо з поїзду і стаємо в ряди. З недалекої хати виходить жінка. Один з в'язнів просить у неї води. Вона визвірилася на нього і почала кричати: “Що води? За що? За те, що ви на Закарпатті вішали мадярів, вирізували нашим жінкам груди, а дітям вуха і носи обрізували?” Тоді я уперше дізнався, що на Карпатській Україні ми вішали мадярів, їхнім жінкам вирізували груди, а їхнім дітям відрізували носи й вуха. Такою забріханою пропагандою мадярська влада кормила свій нарід. О, Мадярщино, твоя забріханість уб'є тебе”.12

Вже з самого ранку починалися нові муки. Микола Чирський описує тортури й масакрування православного священика Миколи М. Він пише: “Гицель викликав ім'я Миколи М. Він міряє цілу його худорляву постать зловісним поглядом. Зникають. Цей священик був з нами в тячівській в'язниці. Заарештували його мадяри просто в церкві, не давши скінчити Служби Божої, в ланцюгах вивели з храму. Причиною його арешту було ніби те, що перед вибором до першого сойму Карпатської України він закликав вірних голосувати за українських кандидатів. Вже при списуванні протоколу мадяри тяжко його побили, але їм цього, очевидно, не було досить. Бо незабаром повернувся цей священик “з допиту” ввесь закривавлений у синцях з набряклими від биття руками і, стогнучи, ліг на солому”.13

Це нове варварство було сигналом для ще лютішого катування інших в'язнів. Наступного дня повторилося те саме. Рідко хто не був битий. Взагалі, мадярам ішлося головне про те, щоб як найбільшу кількість українців зробити каліками, ні до чого не здібними і так позбутися небезпечного елементу. Одна й та сама тактика у всіх наших окупантів - знищити провідну верству українського народу.

Здається, що одним із найбільш тортурованих в'язнів в мадярських тюрмах і концентраційних таборах був поручник С. Сулятицький. Qого, як кошового Січі, мадяри били чи не наибільше, вимагаючи від нього прозрадити імена старшин Січовиків. Мадяри не могли нічого довідатися від нього, хоч катували його немилосердно.

“Одного дня, - пише Микола Чирський, - під час обідньої перерви прийшов до нас мадярський генерал, ставши здалека від нас, і питає: “Чи маєте якусь скаргу?” На це раптом устав письменник Василь Гренджа-Донський, зробив кілька кроків до дверей, а потім почав голосно генералові говорити. Той з незадоволенням слухав його. Запитавши письменника як він називається і хто він такий, сказав письменникові щось і вийшов. Виявилося, що письменник виступав в обороні катованих. Він сказав мадярові, що дивно йому, як у державі, котра претендує на культурність в Европі можуть діятися подібні речі, як катування невинних людей, що лише виконували директиви свого легального, визнаного всіми державами Европи, уряду, щоб цих людей бити і катувати. Що він письменник і журналіст також незаконно заарештований і триманий у неволі енергійно протестує та просить негайно видати розпорядження, щоб катування було припинено. На це йому мадяр відповів, що добре. Прикажу, щоб таке більше не повторилося”.14

“Ще не вспів мадярський генерал далеко відійти, як прибігли гицлі на залю і забрали письменника. Ми всі чекали, що буде. Смертну тишу тільки перебивали глухі удари і стогін в'язня. Нараз в дверях з'явився письменник. Він ішов сумний, на питання не відповідав, а мовчки сів на своє місце. Незабаром ми довідалися, що гицлі збили його гумами, але так, щоб не було дуже видно, і сказали йому, щоб не пхався до справ, що його не торкаються, бо в іншому випадку і він і другі дістануть ще більше!”15

До рук цих злочинців-садистів мадярська влада передала життя кількох тисяч українців. Почуття необмеженої вдади над життям і смертю цих людеи п'янило, - вчорашніх різників, голярів, кельнерів... Вони шаліли від насолоди, яку давала їм “влада”. Всі найгірші звірячі інстинкти, що вони мусіли в собі в інших обставинах приборкувати під страхом кари, тепер відверто і без стриму могли вони проявляти назовні. Власне необмежена сваволя і нічого іншого була потрібна мадярам, а не слідство чи відрізнення винних від невинних.

“Я просто дивуюся, - пише Микола Чирський, - як взагалі мадяри можуть мати свою державу і навіть захоплювати чужі землі: пояснити це можна хіба їх нічим незрівняною нахабністю, самопевністю та жорстокістю. Щодо їх організаційних здібностей то вони рівняються зеру. Такої безпомічности, розгардіяшу і хаосу, я ще не бачив нігде. Недарма вся їхня адміністрація та взагалі керманичі - це помадярщені німці, слов'яни або жиди, як і недавній їх прем'єр Імреді”.16

Одного дня польська делегація, що складалася із польських старшин, відвідала кожний табір у Варюлопош. Мали фотографію Мацейка, атентатчика, що в 1934 році вбив польського міністра Пєрацького. Ось, що пише Пугач про ці відвідини: “Поляки прийшли до нашої залі, поставили нас всіх вряд. Тримаючи в руках якусь фотографію, дивляться то на неї, то на нас. Приступили до мене. Дивляться з-переду і збоку. Вибрали собі десь десять в'язнів. Між ними теж і я. “Він не може бути Мацейком, - запевняє їх комендант, - ми маємо про нього точні дані”. Ще готові забрати мене до Польщі і там зі мною покінчити. Поляки порівнювали фотографію ще до інших в'язнів. Але нарешті мусіли забратися з порожніми руками”.17

Ця сама “делегація” відвідала будинок, де були галичани. Вони мали список, на якому було 44 прізвищ, цих Січовиків, їх мадярські жандарми відвезли на станцію, а звідтам до Польщі. Пізніше стало відомо, що тих Січовиків поляки розстріляли десь в Карпатах.

Після того, як всі в'язні були “переслухані”, прийшов день, коли всі гицлі від'їхали. Це бупа добра ознака, що в'язнів будуть звільняти. В цім випадку треба згадати, що німецьке військове командування (OKW), домагалося, щоб мадярський уряд звільняв у першу чергу тих, що хотіли їхати до Протекторату й Німеччини. В першій черзі звільнили приблизно 60 осіб, які поїхали через Будапешт до Відня. Почуття волі зовсім оп'янило в'язнів, але щастя звільнених було захмарене свідомістю того, шо інші ще залишилися в неволі.

Наступно звільнили галичан, що теж виїхали до Німеччини, бо вони відмовились повертатися до Польщі. Зворушуючим було прощання галичан із закарпатцями, які залишалися ще в таборі.

Пугач про це пише так: “У дверях нашої залі станув професор Корнило Заклинський, родом з Галичини, який зворушеним голосом промовив до нас: “Мої закарпатські брати! Не можу від'їхати, щоб не попрощатися з вами. Перед двадцяти роками ми, галичани, у боротьбі за волю нашої землі, мусіли покидати свій рідний край. Доля нас занесла на Срібне Закарпаття. Хоч останні місяці в мадярській тюрмі були для нас жахливі, одначе, ми з радістю будемо згадувати наш побут на Закарпатті. Закарпатський народ є народом українським. Це він славно доказав в останніх днях Карпатської України. Нерівною боротьбою ми боронили свою волю. Наша боротьба не закінчена. Український народ ніколи не забуде Закарпаття. Воно є невід'ємною частиною Українських Земель. Як повернете додому, передайте Закарпаттю нашу щиру подяку і любов. Несіть на Закарпаття віру, що прийдуть дні й нашого визволення, коли всі українські землі з'єднаються в одній Соборній Українській Державі. Щасти нам, Боже, у цьому нашому святому подвизі! До побачення у вільній Україні!18

Вже всі в'язні були звільнені, залишилися тільки закарпатці. Одного липневого дня комендант табору мав до в'язнів таку промову: “Ми вас висвободили з чеського ярма... у нас вам буде добре, як ніколи. Ви мусите полюбити свою тисячолітню батьківщину... Ми вас випустимо з табору, але будьте добрими громадянами Мадярщини... Нехай вам ані на думку не прийде робити щось проти Мадярщини. Пам'ятайте, що для таких як ви, у мадярських тюрмах місце завжди знайдеться”.19

Мадяри, зайнявши Карпатську Україну намагалися зі своїми прихвостями “русскими” обчорнити українську владу та українських провідників, але нарід не повірив їм. Нарід був свідомий того, що мадяри загарбали Карпатську Україну насильством і неправдою. У багатьох селах нарід з обуренням запитував: “Як посміли мадяри забрати нашу Україну? Ци наші голоси нич не варті? Тадь наше село всі свої голоси віддало за Україну, українську владу й що тут мають глядати мадяри!”.20

У боротьбі українського населення Закарпаття з мадярською ордою виріс чудовий міт. Карпатська Україна стала символом свободи, щасливого життя і добробуту. Населення уважало її за чудовий сон, що тривав коротко, але глибоко врізався у серця всіх тих, що хочуть бути господарями на своїй землі, а не рабами.

С. Вівчар зібрав декілька пісень, присвячених вбитим героям Карпатської Січі. Ось одна з них про чет. Павла Волощука з Бичкова, забитого мадярськими терористами.

“Та із тої полонини вітер повіває,
Дорогий син України в землі спочиває.
Спочиває він спокійно в глибокім гробу,
Та не знає, яка доля руського народу.
Помер же він наглов смертьов, бо тяжко му стало,
Що старався цілий свій вік, то усе пропало.
Пропала вже вся надія і всі його труди,
Вже свободу для народу тепер не здобуде.
Спочиває наша квітка, вічним сном дрімає,
Його народ не забуде, його споминає.
Та на сумнім його гробі будуть цвисти квіти,
Його пам'ять не пропаде, ме жити на віки.
Його пам'ять між народом повіки зістане,
Але наша рідна земля йому пером стане.
Най му земля пером стане, Січ і та Просвіта,
Не годин нев ся старати та із того світа”.21

Гарний легінь з Требушан, 27-літній Іван Полянчук, став на Гуцульщині дуже популярним. Його замучили мадяри разом з іншими шістьома Січовиками, у Зворині над Квасами. Ось яку пісню виспівують дівчата на високих грунях:

“Ой дана легіники, ой дада та дана,
Та не чути не видати Полянчука Йвана.
Та не чути не видати його голосочку,
Ба як би му заспівати гарну співаночку.
Ой дана, каже дана, та дана даночку,
Ой ти вже в землі гниєш Полянчук Йваночку.
Ой Іване, Іваночку, мамка тя родила
Не для того, щоб мадярська куля тя забила.
Тебе мамка породила у лиху годину,
Щоб ти не міг боронити свою Україну.
Ой ти згинув Іваночку, а мадяр сміється,
Пімстимось ми за тебе, аж серденько б'ється.
Лети до Бога спокійненько, хоробрий Іване,
Моли Бога, Іваночку, щоб дав ту годину:
Щоб побили ми мадярів, здобули Вкраїну”.22

Тут подаю декілька оповідань і легенд про партизанську боротьбу Січовиків з мадярами.

За зраду Січовиків одним чоловіком в Данилові серед громадян почало нуртувати. Було це так: “Мадяри зайняли Данилово 23 березня. Вони були дуже сердиті, тому що мадярських прапорів було тільки два і то подерті й заляпані. Розлючений комендант спитався гостро, чому так мало прапорів. Люди мовчали, бо ніхто з них не вивісив мадярських прапорів. Лише декілька жидівських хат повивішували прапори, але перед хвилиною українські партизани постягали прапори і змішали їх з болотом. На запит команданта, ніхто не відповідав. Але знайшлася одна особа, що зрадила Січовиків, показавши рукою, куди партизани зникли. Кілька гусарів пустилося їх доганяти. За селом почався бій. П'ятьох гусарів забито, одного тяжко, а двох легко ранено. Мадяри забили двох Січовиків. Бог покарав зрадника так, що зіслав на нього пропасницю, яка безперестанно трясе ним”.23

Подібно сталося з одним чоловіком в Сваляві. На нього Бог зіслав за зраду чорта, який ним усе кидає, бо він тяжко провинився перед Богом, зрадивши свого брата-січовика. Було воно так: “Коли мадяри проломили фронт біля Чинадієва, то один Січовик скрився в Сваляві, де прийняли його в одній хаті на ніч. Але про це довідався якийсь бездушний чоловік, привів туди мадярських вояків. Ці взяли Січовика на розстріл. Умираючи Січовик кликнув: “Смерть мадярам та зрадникам, а слава Україні!” Слова Січовика долетіли до вух зрадника. Він як вчув їх, нараз впав і зачав ним чорт бити. Від того часу, кожного дня в ту годину, коли мадяри розстріляли Січовика, зрадником чорт так б'є, що аж шум (піна) йде йому з рота”.24

Інше оповідання про десятьох замордованих Січовиків у Соймах. “Люди знайшли в лісі в ганебний спосіб замордованих десятьох Січовиків. Викопали їм спільну могилу та з синьо-жовтими прапорами славно їх поховали. Один прапор наставили на їхню високу могилу. Про цей похорон довідалися мадяри і вишукували тих, хто відважився похоронити Січовиків. Винних шукали по всьому селі, але без успіху. Проте знайшлася жидівська потвора і видала, до речі, зовсім невинного селянина. Мадяри відвели його на ту могилу і розстріляли. Вмираючи, селянин так голосно крикнув: “Слава Україні!”, що жид-зрадник оглух, а мадяри попадали на землю”.25

Подібну подію описує Василь Гренджа-Донський у своїй поемі “Рідні могили”:

“Одного березневого сумного дня
мадярська п'яна салдатня
на полі битви трупи позбирала,
своїх з почестями поховала.
А наших, голих, босих, покатованих
на ті вози селянські поскладала,
і так везла в столицю вулицями,
щоб насміхалися над ними
нові пани, зарозумілі, гордовиті.
Було огидно бачити ту нечесть,
коли ще й трупи так спрофанували.
Знущались варвари прокляті
ще і з поляглих у боях та мертвих,
яких самі замордували,
хоч ті із ними не воювали.
На кладовище потім привезли
скидали в яму в чім були
та за собою землю зарівняли,
щоб і знаку не залишилося,
щоб українці навіть те не знали,
що де поховані вони,
Могила ця - Могила Невідомих,
холодна, мовчазна німа,
ніхто не знає хто вони,
яке їх прізвище і звідкіля,
А скільки їх лежить - ніхто не рахував,
ніхто їх не ідентифікував,
з розбитими обличчями та голих,
і жадних документів в них нема,
а форму й одяг з них увесь стягнула
мадярська та солдатська жебрачня,
а в графів обшарпана й сама...
Могила ця без дошки, без хреста,
без напису... Зарівняна, пуста.
Та ось на другий день, на диво мадярні
вночі вінці з'явилися на ній
з червоних рож, гвоздиків і чатиння...
Тієї днини ті вінці з могили
гонведи всі позбирали і спалили.
За тиждень на могилі появились знову
червоні квіти, ще і посадив хтось
маленький прут - рослину яворову,
І нехай росте, хоч так ми будем знати
могили місце де шукати,
як заросте вона травою...
Та варвар з угорської пустині
брутальним чоботом своїм
ті квіти потоптав і нині
і вирвав яворика, щоб не ріс
на тій могилі, і геть поніс,
і поломав той прутик на коліні.
Вночі могилу знов хтось покопав,
засіяв квіти і червоний мак,
хай біситься мадярський кат
тепер уже не стопче їх ногами
і всіх не виполе кривавими руками.
Дубову дошку, грубу і важку
встромили в землю українські руки,
її напевно, виймуть ті звірюки,
нехай на ній той напис прочитають.
А напис так звучав:
“Герої за Свободу полягли та живуть серед народу”,
І знов прийшли ті варвари, кати,
понищили і ці нові сліди,
викрикували і слова погані,
бо вже червоні маки розцвітали,
так само, як і васильки в Копані
на масовій могилі тих героїв,
що в битвах полягли на “Краснім Полі”.
Жандарми знову маки затоптали
і на могилі грунт перекопали
та мусіли константувати й те,
що українську душу не зломили.
Тут відчували ту моральну силу,
яка приходить і на цю могилу.
І знов минув там тиждень-два
і на могилу посадив хтось рожі
і викликав тим погляди ворожі.
Жандарми в Хусті бісились
і по хатах робили труси.
Начальство враз зловити мусить
бунтівників порядку, що глузують,
таємно на могилі демонструють.
І от жандарми почали
вночі могилу вартувати,
і тих, що квіти там садять
задумали спіймати й покарати.
Але над рано сторожа не спала
у крові там лежав жандарм,
його застрілив партизан”.26

У Перечині вели вісьмох Січовиків на розстріл. Вони ввесь час по дорозі співали гимн “Ще не вмерла Україна”. Коли привели їх на місце розстрілу, то аж за третім разом вдалося мадярам їх розстріляти, бо за першими двома разами кулі не могли їх поцілити.

Багато подібних оповідань існує про боротьбу Січовиків на фронтах, про партизанські бої, про муки Січовиків у тюрмах і концтаборах, тяжке положення Січовиків в горах. Про ці події виникло в народі багато оповідань, легенд і пісень.

До деяких оповідань спричинилися і мадярські старшини, що з признанням згадували про героїчну й відважну боротьбу Січовиків на фронтах. Є тут оповідання про кулеметчика на фронті під Королевом над Тисою. Оповідає один мадяр: “На фронті під Королевом над Тисою розгромили ми цілу чоту Січовиків. Майже всі впали. Усі загинули. Тільки кулеметчик був добре критий і немилосердно косив нас з кулемета. Хотіли ми взяти його живим за всяку ціну. Але не вдалося. Окружити його не могли, щоб не виставити себе на небезпеку іншим Січовикам з-заду. Дістали ми наказ взяти його штурмом. Він палив як скажений. Як уже не міг з кулемету, взяв револьвер і стріляв на нас далі. Вистрілявши всі набої, відкинув револьвер, витягнув багнет і зачав ним оборонятися перед нами. Нам не лишалося нічого іншого як надіти його на наші багнети. Згинув з окликом: “Смерть ворогам, слава Україні!”27

Про того самого кулеметчика оповідали, що він скосив тоді на полі під Королевом численних мадярських гонведів. Мадяри хотіли взяти його живим, щоб замучити його жорстокими тортурами. Але він волів згинути, ніж піддатися ворогам.

Найкраща й найцікавіша легенда про сімох Січовиків на фронті під Королевом, її селяни оповідають поміж собою дуже поважно та з великим пієтизмом.

“Сталося то в Королеві над Тисою. Січовики поставили проти мадярів сильний фронт. Хоч їх небагато було, але були добре укриті й розміщені та могли порядно сипати мадярам гарячого заліза за шкіру. Січовики билися, як леви. Мадяри наступали на них лавами. Падали, мов п'яні, і гинули в калюжах крови. Але по їх трупах сунулися все нові ряди мадярських гонведів. Здавалося, що тому не буде кінця. Під хмарами мадярів горстка Січовиків не втрималась. Їх розбито. Але за це мадяри заплатили кров'ю великого числа своїх гонведів. Січовики дістали наказ відступити. Та семеро з них не послухало наказу й далі косили мадярів до останнього набою. Аж тоді хотіли відступити, але було вже запізно. Мадяри оточили їх та взяли в полон. Довго не бавилися зі Січовиками. Відразу засудили їх на розстріл. Перед розстрілом мадярський командант запитав їх: “Яке ваше останнє бажання?” - “Побачити родичів” - відповіли Січовики. “Це неможливо” - сказав мадяр. “Так тоді дозвольте нам заспівати!” “Співати то можете” - байдуже відповів мадяр. Тоді стали всі Січовики в ряд. Приказ: “Струнко” - задзвенів голос січового коменданта. “Праву руку вгору” - впав дальший наказ. З уст сімох Січовиків рознеслися по цілім краю могутні звуки нашого національного гимну: “Ще не вмерла Україна, ні слава ні воля; ще нам браття молодії усміхнеться доля. Згинуть наші вороги!...” При кінці всі, як один, кликнули: “Смерть наїздникам-окупантам! Слава Україні!”.28 В ту хвилину груди Січовиків прошили кулі клятих монголів. Січовики, як стояли над Тисою, так в неї упали. Срібноводна українська Тиса прийняла своїх дітей, відважних лицарів-січовиків, до свого лона.

“Їхній спів ще довго розносився понад нею. Від того часу кожного вечора над Тисою чути непереможний спів: “Ще не вмерла Україна!” Бо їхній дух не згинув. Він все буде зніматися над Карпатською Україною і будити нарід проти мадярських займанців, бо Україна не вмерла! Україна вічна, як вічний український нарід і його право до української землі від Попраду по Кавказ”.29

Людина не може вийти з дива, коли чує, як скрізь всюди, куди тільки поверне, з якою повагою говорить селянство про Карпатську Україну та українську владу. Це була для закарпатського населення, як селяни говорять, “золота доба”, яку вони, селяни порівнюють зі сном.

exlibris.org.ua


Дата публікації: 07.09.2006

Думки читачів

Немає коментарів. Ваш коментар буде першим.








 

!!!